Новини одним рядком:

17 лютого – творча зустріч „Душа компанії”, Володимир Семенов, Російський культурний центр у Києві

18 лютого – день народження дуету „Ноктюрн,” Аркадій Голубицький і Ольга-Софія у бібліотеці №15 у Києві

24 лютого – концерт Валерія Сергєєва у Київському КАП „Арсенал”

25 лютого – день народження Лесі Українки

26 лютого – концерт гурту Zapaska у пабі „Лінивий пес” у Львові 

29 лютого – презентація книжки Ірини Макарик у харківській книгарні „Є”, вул.Сумська, 3

1 березня –  концерт гуртів Zapaska & BeBoBul у фестиваль-ресторації "Диван" (Київ, пл. Бессарабська, 2)

6 березня Андрій Парамонов в експозиції «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям» у Харківському літературному музеї  

9 березня – день народження Тараса Шевченка

11 березня – презентація  платівки та романтичного кліпу від Гапочки Sullivan Room Kiev, вул. Прорізна, 8, м. Хрещатик

13 березня – відкриття фотовиставки Віри Паненко „Мустанг - осколок древнего Тибета" у Сумській муніципальній галереї

 

Вітаємо читачок бюлетеня із святом Весни

 

* * *

 

Весна,

           зимі вкоротивши віку,

Завзято взялась до справи:

Вона,

         неначе досвідчений лікар,

Змастила зеленкою хворі трави.

 

Тепер не повірити в диво

                                         не можна,

Бруньки вибухають, як святкові петарди,

Весна,

          немов геніальний художник,

Сонцем розводить блакитні фарби.

 

І соловей –

                   голосний небожитель –

Будить світанок, дзвінкий і красивий.

Весна,

           як найкращий у світі вчитель,

Вчить мене жити

                              і бути щасливим!

             Володимир Шинкарук

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.netp_karta@mail.ru

 

Боярка – Сергій Мороз

Дякую,Петре.
15 лютого відбувся наш концерт в Будинку вчителя по творчості Тризубого Стаса.. Був повний зал. Було затишно і весело. Пораділи за Стаса. Люди його пам'ятають. А творчість його незмінно викликає усмішку, а то щирий сміх, а то сльози. Потужний був чоловік. Поки ми вчили його пісні, вчилися сприймати світ очима і душею Стаса. Світла душа у нього, радісна, як і його пісні. Після цього концерту відчуваємо, що завдячуючи Стасові, ми стали інші. Його сила таланту наче обпалила з середини, зробивши нас міцнішими і впевненішими в собі і в тій роботі, яку робимо. Такі-то справи, Петре. Тобі гарного настрою і наснаги. Щоб бюлетень твій міцнів, а разом з ним міцніли і вивищувалися співці України. Нехай щастить.

ДніпропетровськМА «АртВертеп»

 

Київ / Особливо Класний Концерт на три дії: ZAPASKA & BeBoBul

http://artvertep.com/poster/9343/3/18977.html

01 БЕРЕЗНЯ 19:30

 

Фестиваль-ресторація "Диван" (пл. Бессарабська, 2)

від 30 до 60 грн.

 

У перший день весни у фестиваль-ресторації «Диван» відбудеться «Особливо Класний Концерт» на три дії: окремі виступи ZAPASKA і BeBoBul та спільний сет у супроводі відео-ряду, який наживо міксуватиме Юля Рублевська.

 

ZAPASKA – інді-поп дует з Кам’янець-Подільського, що робить музику за принципом live looping. ZAPASKA створює прості й водночас експериментальні композиції, використовуючи різні джерела добування та видозмінення звуку: акустичні інструменти (гітара, усні гармоніки, міні-баян, африканські народні інструменти), драм-машину та процесори ефектів.

 

ZAPASKA чимало подорожує Україною та Європою з клубними турами та виступами на фестивалях. У 2010 вийшов дебютний EP дуету «Lanka», а на дві композиції «Несподівано» і «Колискова» з’явилися кліпи. У лютому 2011 під час туру східною Європою ZAPASKA записала студійний live для програми «Jak se v?m lib?» чеського радіо «Proglass». Влітку 2011 дует випустив другий EP «Translitom», який вийшов у мережі на українському лейблі «XXX Waves».

 

BeBoBul – дует із Чернівців, що грає пост-рок і шугейз, індітроніку та дрім-поп, визначаючи свій компост із купи рушійних стилів останніх десятиліть як post-music. На сцені BeBoBul тільки двоє, але насправді тут незримо присутні сомалійські жінки, туарезькі пастухи та служителі заборонених індійських культів. Етнічні вигуки, ритмічні полотна від диско до дабу і тріп-хопу та густі атмосферні гітарні партії накривають слухача щільним звуковим покривалом.

 

За рік існування BeBoBul взяли участь у кількох фестивалях в Україні та Молдові, де розділили сцену з виконавцями із Великобританії, Росії та Білорусі. Взимку 2011 BeBoBul разом із дуетом Zapaska здійснили спільний українсько-молдавський тур. Те, що виходить сьогодні у цих скромних шугейзерів, які тягають за собою десятки кілограмів обладнання, обіцяє цікавий розвиток.

 

ZAPASKA & BeBoBul, live: http://www.youtube.com/watch?v=E3Sz8vtv060&feature=player_embedded

ZAPASKA & BeBoBul, зимовий тур: http://www.youtube.com/watch?v=Xdc9uMrLP_w&feature=player_embedded

 

Квитки:

30 грн. – з картками Sekta (www.sekta.name/sekta-cards/), або AZH (www.azh.com.ua/card)

40 грн. – передпродаж у фестивалі-ресторації «Диван!, кассах kvytky.ua

50 грн. – за списком*

60 грн. – у день концерту

 

*відправ НОМЕР свого мобільного та обов’язково ІМ'Я на імейл okk@xxxwaves.org із позначкою «okk009», або SMS з ІМЕНЕМ і позначкою «okk009» на номер +380637665759. В день концерту тобі 100% прийде SMS з твоїм «паролем» у списку запрошених. Так само можна відправляти НОМЕРА та ІМЕНА своїх друзів. Список закривається за 3 годин до заходу.

 

Акредитація: lya.mironova@gmail.com

 

Харків – літературний музей 

 

запрошує на презентацію книжки

 

Ірини Макарик

Перетворення Шекспіра.

Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років

(К.: Ніка-Центр, 2010)

Ця книжка здобула премію «Літакцент року 2010», однак у Харкові презентується вперше. Її авторка, Ірина Макарик, канадський літературознавець і театрознавець українського походження, професор англійської літератури й історії театру в Оттавському університеті. У сфері наукових зацікавлень дослідниці — шекспірознавство, радянський авангардний театр, війна й культура, творчість Леся Курбаса, модернізм.

Спираючись на друковані й недруковані спогади, листи, періодику, афіші, маніфести, протоколи режисерських лабораторій і зборів театральних колективів, Ірина Макарик аналізує творчий доробок Леся Курбаса, радянські культурні практики й експерименти 1920-х років.

Це розлогий екскурс у постколоніальну царину: крізь призму новаторських, ба навіть скандальних шекспірівських постановок Курбаса розглянуто поняття універсальності, цінності, канону, класики, високої/низької культури, ідеології, влади, імперського/колоніального, периферії/центру. Зосередившись на питаннях модернізму, перекладу, народництва, автора, ідеології, тексту, Ірина Макарик показує, що в СРСР боротьба за новий культурний лад була так само нелегкою і суперечливою, як боротьба за новий політичний, соціальний та економічний устрій.

Дослідження професора Ірини Макарик презентується у дні, коли світова спільнота відзначає 125-річчя від дня народження Леся Курбаса, саме в Харкові, де побачили світло сцени найкращі вистави видатного режисера.

У презентації візьмуть участь перекладач Микола Климчук та редактор книжки, літературознавець Ярина Цимбал.

Будемо раді зустрічі у «Книгарні Є»

29 лютого о 18.00

(за адресою: вул. Сумська, 3, тел. 7315949)

 

Березень у Літмузеї

 

Щопонеділка, 18.00 − літературні читання від поетичного клубу «Бєшений кактусъ»

Щоп’ятниці, 18.30 − збори Кіноклубу в Літмузеї (анонси на сторінці kinoklub_litmuz.livejournal.com)

6 березня, 17.00Андрій Парамонов в експозиції «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям». Тема зустрічі «Життя та побут слобожан після реформи 1861 року»

12 березня, 18.00закриття виставки «Літературні дворики Харкова»: «Слово про Слово» – Олексій Муратов та Михайло Красіков

14 березня, 17.00 – «Біоритми» – творчий вечір Олени Рибки в експозиції «Апокриф»

16 березня, 15.00вечір пам’яті Христі Олексіївни Алчевської (до 130-ліття від дня народження)

21 березня, 17.00Усесвітній день поезії (читання віршів на драбині)

22 березня, 17.00 – відкриття виставки «Воскресіння» (великодні сюжети у творчості українських письменників).

24 березня, з 14.00 до 16.00вихідні в Літмузеї

29 березня, 18.00  – зустріч із письменником Антоном Санченком (презентація книжок «Нариси бурси» та перекладу «Навколосвітньої подорожі вітрильником наодинці» Джошуа Слокама). Зустріч відбудеться у Книгарні «Є», вул. Сумська, 3

Виставки

6 лютого – 12 березня. «Літературні дворики Харкова (фотовиставка студентських робіт)». На виставці ви можете побачити фотографії, пов’язані з літературною історією нашого міста: будинок «Слово», де мешкали митці Розстріляного відродження, дворик, що пам’ятає Олександра Довженка, Сабурову дачу – одне з «найлітературніших» місць у Харкові – та ще багато цікавого. Григорій Сковорода і Гнат Хоткевич, Іван Бунін та сестри Синякови, Едуард Лімонов та Людмила Гурченко – дізнайтеся про їхні взаємини зі «старим Харковом», завітавши до Літмузею!

24 лютого – 16 березня. «Лесь Курбас – розстріляний геній українського театру» (до 125-річчя від дня народження). Експрес-виставка, візуально вписана в експозиційний простір виставки «Апокриф: тексти і долі українських письменників ХХ ст.», присвячена непересічній постаті в історії українського  театру. Життєві колізії Леся Курбаса подаються в контексті формування та розвитку українського модернізму.

22 березня – 22 травня. «Воскресіння» (великодні сюжети у творчості українських письменників). Виставка «Воскресіння» присвячена осмисленню євангельських подій від входу Ісуса Христа в Єрусалим до Великодня. Як ці події інтерпретуються у творах українських письменників, а також які основні обряди їх супроводжують, ви дізнаєтеся під час інтерактивних занять у межах виставки. 

Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінці http://www.facebook.com/groups/lit.museum/

 

Киїк – Катерина Гапочка

 

11 березня Вечір Презентацій  Першої платівки та романтичного кліпу від Гапочки

 

 11 березня гурт Гапочка поспішає відсвяткувати свій четвертий день народження у колі друзів. Усі роки творчого натхнення музиканти нарешті зібрали у дебютний диск "Етап". Дванадцять історій про кохання, меланхолію та бажання летіти вперед Гапочка впевнено віддає на розсуд своїх шанувальників.

 

Презентація кліпу на пісню "Сонечко" від Віктора Придувалова, неодмінно задасть теплого настрою усім прихильникам романтичної Гапочки. Музиканти зіграють свіжі весняні композиції, фронт-вумен підіграє на бандурі, а потім разом із басистом розкриє таємницю спільного мелодійного пошуку.

 

Підсумки чотирирічної Гапочки без зайвих слів, але з почуттями та музикою у сольному турі  містами України розпочинається одразу після презентації.

 

11 березня, Sullivan Room Kiev, вул. Прорізна, 8, м. Хрещатик.

 

                             Початок о 20-00.

 

Оксана Кришталева, Львів

 

Лиш пісня в серці ширить межі неба. Іван Драч

 

Цей рядок із вірша Івана Драча я прочитала у запрошенні, який мені вручили співорганізатори цікавої зустрічі. Детальніше у запрошенні йшлося про творчу зустріч із Василем Нечепою, видатним кобзарем-лірником з Чернігова, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, народним артистом України, громадським діячем, який неодноразово презентував українську народну творчість для світового українства у країнах Західної Європи, Австралії, США.

 

Довідка з інтернету

Васи́ль Григо́рович Нече́па (*1 вересня 1950, Носівка) — кобзар, лірник, народний співак, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, Народний артист України з 2008 р.

 

Освіта. Найперші уроки отримав у своїй родині, а трохи згодом — у місцевого таланта, народного скрипаля Олександра Сопіги. У юнацькі роки навчався в музичній школі й училищі Чернігова, де його найкращим учителем був Заслужений артист України Л.Пашин. Надалі талант Василя Нечепи шліфували уроки народного артиста України С.Козака, професора Київської консерваторії. А грі на кобзі й лірі навчався у майстра світової слави О.Корнієвського, який, своєю чергою, засвоїв таємниці кобзарського та лірницького мистецтва від славетного Терентія Пархоменка.

 

Інструмент. Кобза Василя Нечепи унікальна, бо має на бунтах лади, а на приструнках — півтонові перемикачі. Стрій цієї кобзи діатонічний: 7 бунтів та 16 приструнків. Це дає можливість грати на діатонічному інструменті в багатьох тональностях. Кобзу Нечепі виготовив за його особистим кресленням з кобзи Пархоменка Микола Єщенко, знаний у всьому світі музичний майстер.

 

Ліру Василя Нечепи виготовлено на його замовлення на Мельнице-Подільській експериментальній фабриці музичних інструментів за зразком стародавніх українських колісних лір. Вона вдосконалена хроматичною клавіатурою, яка дає змогу грати в мінорі та мажорі без перенастроювання.

 

Кобзарська школа. Василь Нечепа — унікальний співак-музикант, нині єдиний представник старосвітської (але розвинутої ним!) чернігівської кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич, загальновизнаний авторитет з історії кобзарства, вважав найдавнішою в Україні. Він — прямий спадкоємець і продовжувач творчості Т.Пархоменка та його учня-лірника О.Гребеня.

 

Репертуар. Окрім дивовижного виконання ним народних пісень, вражає й сам репертуар. Окремі твори сягають часів гомерівської «Ілліади», а то й індоарійської «Рамаяни». Так, у пісні «Ой, зійди, місяць…» йдеться про сватання дівчини до хлопця, яку неприхильна до неї мати відважує конем вороним. Цей аратто-арійський звичай досі зберігається в Індії, а в Україні побутував ще років двісті тому; коріння ж його сягають принаймні дев'яти тисячоліть — започаткованої в Дунайсько-Дніпровському регіоні Аратти, найдавнішої держави світу.

 

Кар'єра. З 1967 року В.Нечепа працював у багатьох колективах. Був солістом ансамблю пісні й танцю радянських військ у Німеччині, заслуженого народного хору «Десна», виступав у Чернігівському народному хорі й у фольклорному ансамблі «Сівери» при Чернігівській філармонії, який сам і створив. З 1985 року виступає як кобзар-лірник-співак. Він випустив на професійну сцену десятки «Соколят» Чернігівського гурту кобзариків. Разом з народним депутатом України А.Єрмаком стояв біля витоків Всеукраїнського товариства Нестора Махна «Гуляй-Поле». Останніми роками — з 2003-го — працює у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП).

Відзнаки. За концертну програму «В рокотанні, риданні бандур» отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка (2006).

 

Отже, ознайомившись із такою поважною довідкою, я без сумніву, скористалась нагодою «на живо» послухати самого п. Василя.

 

Творча зустріч відбулася в актовій залі головного корпусу Національного університету «Львівська політехніка», (вул. С. Бандери, 12). Зорганізували цю зустріч: Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою, Національний університет «Львівська політехніка», народний дім «Просвіта» і ще ряд активно діючих організацій. А приводом для зустрічі стала нещодавно видана книга Василя Нечепи «Рід козацький величавий». Власне, частину тиражу цієї книги буде подаровано українській діаспорі у Росії, передано в Башкирію, Карелію і Татарстан.

 

Творча зустріч із кобзарем Василем Нечепою стала однією із багатьох, присвячених подібним заходам до 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, яке відзначатимемо у березні 2014 року. (А й справді, якщо до «Євро-2012» почали готуватися чи не за 5 років до початку чемпіонату, то хіба наш духовний лідер, наш найвеличніший Кобзар не заслужив на гідні кількарічні святкування?! Невже отак відбутися концертом у 1 день і забути?!)

 

На зустріч прийшла інтелігентна публіка: викладачі, студенти різних вузів, музиканти, художники, актори – усі ті, кому «не однаково», в якій країні жити, хто прагне почути живе українське слово, насолодитись професійним співом. Гість із Чернігова згадував різні теми і плавно переходив від однієї до другої, мережачи їх співами у супроводі кобзи і навіть оперними аріями. Василь Нечепа, зокрема знайшов ось такі відомості про українські пісні: «Виявляється, в українців є 350 тисяч пісень. Це – кількість жителів Чернігова. Тепер дослідники називають нову цифру – 500 тисяч пісень». Отож, дивно, що маючи такий багатющий скарб, ми, українці, зараз так мало співаємо. І не тільки співаємо, а й не спілкуємось рідною мовою.

 

Тому повертаюсь до поезії, яку вичитала у запрошенні:

А пісня – це душа. З усіх потреб потреба.

Лиш пісня в серці ширить межі неба.

На крилах сонце сяйво їй лиша –

Чим глибша пісня, тим ясніш душа.

Іван Драч.

 

Гучні оплески.

 

Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»

 

Простори любові від Тризубого Стаса
(газета „День” від 24 лютого 2012 року)

http://www.day.kiev.ua/224231

Марія ЖУРА

24 лютого святкував би свій 64-й день народження відомий український бард Тризубий Стас (Станіслав Щербатих). Святкував би, якби не фатальний третій інсульт п’ять років тому...

На жаль, дуже часто ми живемо за відомим російським прислів’ям: «Что имеем — не храним, потерявши — плачем». Це стосується й Станіслава Щербатих.

Соромно зізнатись, але за життя авторка цих роздумів також не була великою прихильницею його творчості. Не через те, що не подобались його пісні, а тому, що практично не знала їх, бо майже ніколи не чула по радіо, не кажу вже про телебачення (бо ж свій «Бард-салон із Тризубим Стасом» він вів не на столичному, а на Івано-Франківському телебаченні), а отже, навіть не уявляла, який це скарб.

І ось нещодавно на радіоканалі «Культура» потрапляю на прямий ефір, де про життя та творчість Тризубого Стаса розповідали його дружина Марійка та товариші, лунали записи у його виконанні. З цієї ж передачі дізналась, що в столичному Будинку вчителя відбудеться вечір пам’яті українського барда, на якому створені ним пісні представлятиме дует «Простір музики» у складі Сергія Мороза та Ігоря Якубовського.

Принагідно хочеться подякувати панам Ігорю та Сергію за те, що добором репертуару (а це, зважаючи на значний доробок митця — 300 пісень, — було, мабуть, дуже непросто) вони відкрили неофітам справжнього Стаса, а давнім шанувальникам таланту цього творця авторської пісні ще раз довели, що він таки гідний захоплення. Були в них і картинки з натури, й політичні реалії, й інтимна лірика. Але ж, Боже ж ти мій, який добрий, не руйнівний, не глузливий, а тонкий, іронічний, творчий гумор закладено в цих піснях, скільки в них любові, мудрості, животворного тепла!

Під час концерту спало на думку, що картинку епохи — останніх років двадцяти—двадцяти п’яти, змальовану в піснях С.Щербатих, — з успіхом можна використовувати на уроках історії в школі. Якщо не як веселого, дотепного підручника, то як ілюстрації до нього — абсолютно точно. Тоді молодь не лише запам’ятає потрібні дати, матиме знання про певні процеси, а й не залишиться байдужою, не прагнутиме шукати прихильної долі в інших світах, а захоче щось змінити на краще у власній країні,

Пісні Тризубого Стаса можна також використовувати для доброго, ненав’язливого виховання музичних смаків. (Господи, чого вартий, скажімо, його «Блюз»!) Бо ж стає моторошно, коли почуєш, що нині слухає наша молодь! Якою музикою їх «годують» (певно, через незнання) навіть на деяких цілком пристойних, цікавих, патріотичних (не кажучи вже про ті, що мають протилежну мету) радіоканалах. Але ж сучасні вчені довели, що світ (і ми з вами — також) складається з вібрацій. І відаємо ми про це чи ні, визнаємо чи ні — вібрації всього, що нас оточує, звуки довкілля впливають на нас — або оздоровлюючи, або руйнуючи. Причому нині вже відомо, що цей вплив — реальний, а не витвір нашої психіки. Один із експериментів довів, що, скажімо, Другий концерт Рахманінова діяв зцілююче навіть на глухонімих ракових хворих. Існує, на жаль, й інша тенденція — сьогодні так звану музику вже використовують як надзвичайно руйнівну зброю. І «підносять» її нашій неосвіченій молоді як «найсуперовіше».

До слова, «молодіжний» сленг серед юні також сприймається як ознака «просунутості». Ненав’язливо, з добрим гумором, спроможна вказати на всі її «чесноти» цього явища Стасова «Пісня про суржик».

І ще одна надзвичайна цінна риса Тризубого Стаса — він висміює недоліки нашого життя так м’яко, по-доброму, як мудра, любляча мати звертає увагу своєї найкращої у світі дитини на ті недоліки, що заважають тій стати ще кращою. На думку автора, саме така критика (а не та, що б’є навідліг) здатна спонукати людей задуматись і змінитись на краще, змінивши власну країну, а за великим рахунком — і весь світ.

Гадаю, нам усім варто озброюватись тим самим. Адже більшість релігій світу сходяться в одному — по-справжньому подолати зло здатна лише Любов. І немає у світі зброї сильнішої, дієвішої й гуманнішої від неї.

Боже, дай нам, українцям, стільки любові до України, скільки її було в етнічного росіянина Станіслава Щербатих. Дай усім нам, Всевишній Царю, так полюбити рідну українську мову, опанувати її й володіти так, як покохав, відчував і богодійствував нею цей уродженець Алтайського краю (який сам про себе жартома казав: «На писок я тризубий, по паспорту — москаль»). Певно, тоді б відпали всі наші проблеми, а будь-які зовнішні загрози перетворились би на «торішній сніг».

Артист із кулею у серці
(газета „Голос України” від 25 лютого 2012 року)

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=249823

Любов ЛЕВИЦЬКА.

Сьогодні минає 125 років від дня народження Леся Курбаса

Його ім’я належить історії світового театру. «Мистецтво, що не йде вперед, що костеніє у традиціях, перестає бути мистецтвом», вважав він. І став засновником українського модерного театру ХХ століття. Через його творчу лабораторію пройшли майже 600 акторів і 60 режисерів, що стали окрасою української сцени. Актор, режисер, драматург, теоретик театру, перекладач, педагог, публіцист... Це — Лесь Курбас.

 

Створений для театру

 

Мати назвала його Лесем. Офіційно — Олександр-Зенон (на Галичині давали подвійні імена). Народився 25 лютого 1887 року під час гастролей у готелі міста Самбора на Львівщині. Мандрівні актори Степан і Ванда Курбаси-Яновичі похрестили первістка майже через рік. Степан сподівався, що зробить це його батько Пилип Курбас, парох села Старий Скалат на Тернопільщині. Але той затявся: не простив синові, що той став бродячим комедіантом, а не священиком чи вчителем. Степан, щоб не ганьбити фамілії, взяв сценічний псевдонім Янович, під яким і виступав.

Уперше Лесь побачив діда у сім літ. Ванда привезла синів до Старого Скалата (меншому Нестору було три роки). Чоловік не приїхав, щоб не чути докорів батька. Тут Ванда народила ще одного сина Корнила. І Степан мусив приїхати на хрестини. Так примирилися Пилип із сином. Леся з Нестором батьки залишили під опікою діда та бабусі, а самі з найменшим Корнилом подалися зі Львівським театром товариства «Руська бесіда» на гастролі.

...Великий парафіяльний будинок (нині тут обласний меморіальний музей-садиба Леся Курбаса) на п’ять кімнат доглянутий, як і за життя пароха Пилипа Курбаса. Поруч — церква, де він служив. Лесь любив слухати легенди про Медобори, що виднілися неподалік. Молодший батьків брат гімназист Роман опікувався племінником. Саме він і місцевий вчитель підготували Леся до вступу в Тернопільську українську гімназію. Хлопчик екстерном склав іспити за попередні два класи і вступив до третього. Жив у гуртожитку, нині у цьому будинку, де є меморіальна дошка на честь Курбаса, філія «Укрсоцбанку». Лесь був найбільш начитаним не лише у своєму класі, а й у гімназії. Записався у гурток гімназійної самодіяльності. Відзначився як гарний декламатор.

І знову все повторюється. Тепер уже його батько Степан хоче бачити сина священиком або вчителем. А Лесь після закінчення гімназії потай від батьків пише листа до театральної управи «Руської бесіди» — просить виділити йому стипендію як синові актора для навчання у драматичній школі. Через брак коштів — відмова. Восени 1907 року Лесь Курбас вступив до Віденського університету на філософський факультет. Через рік помер 46-річний батько. Коштів на навчання у Відні не стало, і Лесь перевівся до Львівського університету. Там у 1909 році студенти організовують театр, головним режисером і актором якого стає молодий Курбас. Водночас вони борються за українізацію університету, за що 49 студентів, серед них і Леся Курбаса, відраховують, але документів не віддають.

Хлопець не гає час: вивчає мови (всього знав їх до десятка), відвідує театри. Коли документи віддали, подався до Відня, де закінчив університет і драматичну школу при Віденській консерваторії. Був дуже імпозантний: високий, ставний, красивий, модно вдягнений, мав чудовий баритон. З Відня він виніс європейські підходи до театрального мистецтва і намагався осучаснити українську Мельпомену, перевести її на рейки авангарду і водночас зберегти самобутність. Йому це вдалося.

 

«Тернопільські театральні вечори»

 

Починав Лесь Курбас у напівпрофесійному гуцульському театрі Гната Хоткевича. Потім вступив до театру, у якому колись грали батьки — «Руської бесіди». Дебютував у ролі султана Гірея у «Марусі Богуславці». Часто грав у парі із зіркою галицької сцени Катериною Рубчаковою. Закохався і якось зізнався у своїх почуттях до заміжньої і старшої від себе жінки. Та у відповідь розсміялася. Ображений юнак вистрілив собі у серце. Лікарі врятували йому життя, але кулі витягнути не змогли, так і жив з нею біля серця все життя.

Перша світова застала львівський театр у Борщеві на Тернопільщині. Лесь повернувся до родинного гнізда, а тут — трагедія за трагедією. Спочатку помер дід Пилип, згодом від туберкульозу згасла наймолодша сестра Надя. Мати Леся поховала вже трьох дітей (найменшого Корнила у кілька місяців, 13-річного Нестора, потім 17-річну Надю). Лесь забрав матір до Тернополя. До слова, Ванда Курбас переживе і найстаршого сина Леся, до останніх днів опікуватиметься нею невістка Валентина Чистякова.

У Тернополі Лесь Курбас організував стаціонарний театр «Тернопільські театральні вечори». Він мав свій симфонічний оркестр, хор. Дебютував театр 18 жовтня 1915 року «Наталкою Полтавкою», де Лесь грав Возного. Вистава мала шалений успіх. На фасаді колишнього «Міщанського братства» (нині — облфілармонія) є барельєф: «У цьому будинку в 1915—1917 роках працював український театр «Тернопільські театральні вечори», який очолювали Лесь Курбас і Микола Бенцаль». За півроку поставили більше 20 вистав, давали концерти. Молодого режисера і актора помітив Микола Садовський і запросив до себе. Лесь передає театр у руки Миколи Бенцаля, а сам з матір’ю від’їжджає до Києва.

До речі, з 1998 року з ініціативи тодішнього художнього керівника Тернопільського академічного драматичного театру імені Т. Шевченка Михайла Форгеля щоосені у Тернополі відбувається Всеукраїнський фестиваль молодої режисури «Тернопільські театральні вечори. Дебют» — для молодих режисерів України та зарубіжжя. Дух Курбаса живе не лише у театрі, а й у Палаці культури «Березіль» його імені. В обласному центрі є вулиця Курбаса.

 

«Я вибираю березіль...»

 

Працюючи на сцені київського театру Миколи Садовського, Курбас паралельно засновує театральну студію, що дала початок «Молодому театру». Навколо нього гуртується талановита молодь. Серед них — юна танцівниця Валентина Чистякова. Їх обвінчали в Андріївському соборі 6 вересня 1919 року. Дуже швидко з російськомовної дівчини-москвички він зробив провідну акторку української театральної сцени.

Курбас прагнув ставити на українській сцені те, що там ніколи не ставили: від античної трагедії до сучасної європейської п’єси. Він кинув виклик традиційному українському театру з його рудиментами псевдонародності та примітивного етнографізму і створив принципово новий. Такий театр постав у Києві у березні 1922 року. Курбас назвав його «Березіль», що символізує весну. У серпні 1925-го Курбасу присвоїли звання народного артиста УРСР. На злеті слави «Березіль» переводять до тодішньої столиці — Харкова. Там Курбас знайшов «свого» драматурга — Миколу Куліша. Так зустрілися два таланти. «Народний Малахій», «Мина Мазайло» — ці вистави мали великий успіх у глядача, але не у влади, що вбачала в творчості Куліша та Курбаса «націоналістичні збочення». Після вистави «Маклена Граса», що не сподобалася партійному диктатору П. Постишеву, Леся Курбаса усунули від керівництва «Березолем».

Друзі радили покинути Україну. На запрошення керівника єврейського театру Соломона Міхоелса він їде до Москви. Через кілька місяців, наприкінці 1933-го, Курбаса заарештовують за стандартними звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Наслідок: п’ять років виправно-трудового табору.

 

Цибулина на згадку

 

Навіть в ув’язненні він жив театром, ставив вистави. Вони мали успіх не лише на Соловках, навіть з материка приїжджало керівництво, щоб подивитися.

Кілька років тому тернопільському краєзнавцю Єфрему Гасаю вдалося знайти вінничанина Леоніда Нарушевича, який малим, разом з ув’язненим батьком, кілька місяців жив у Соловецькому кремлі. Він згадував: «У деяких виставах, поставлених Лесем Курбасом, я брав скромну участь. Так, в «Інтервенції» мав доповнювати вуличний колорит, бігав між людьми. У «Циганському бароні» за задумом Л. Курбаса старійшина-циган мав бути велетенського зросту, тому мене садили на плечі артиста з величезною бородою. Голова артиста була закрита, і виходило, що це такий високий циган. На день мого народження Л. Курбас подарував мені велику цибулину і теплі панчохи».

Життя великого режисера обірвалося 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох. Того дня було страчено 139 українців, а всього з 24 жовтня по 4 листопада розстріляно 1111 соловецьких в’язнів. Мотив — на честь «підготовки до святкування двадцятиріччя жовтневої революції». Валентині Чистяковій в 1961 році прислали довідку про те, що її чоловік помер 15 листопада 1942-го від крововиливу у мозок.

Коли я була у Старому Скалаті, там готувалися до ювілею Леся Курбаса. Хранителька музею-садиби Ольга Петрівна Василишин із колегами-співробітниками вносили останні штрихи. Тут 25 лютого відкриють оновлену експозицію музею, відзначать 25-річчя його заснування, а в Будинку культури пройде урочиста академія «Лесь Курбас — наша гордість і слава». Його геній належить світу, але де більше любитимуть його, як не тут, де минули дитинство і юність, де пишаються «своїм Лесем»?

 

Тернопільська область.

 

Життя, рівне віршам

(газета „Голос України” від 18 лютого 2012 року)

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=249099

Віталій Жежера.

Цього тижня минуло 70 років з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги (на знімку).

Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.

Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…

Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:

Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...

Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?». 

Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо. 

Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.     

Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші. 

 

Пропоную вірш поета із збірки „О краю мій...”. Упорядник

 

Безсмертне

 

Упало світло ліхтарів

На день конаючий і тихий,

Та перед смертю він зустрів

Посмертні свічі – дивним сміхом.

 

І, мабуть, кожний з нас відчув

Той сміх, як переможну силу,

Як перенесену свічу

                             За межі схилу.

 

І це тому я, мов у сні,

Пішла серединою вулиць,

І очі, зустрічні, ясні,

Не глянули, а розчахнулись.

 

Та я минала всі вогні,

Як світло не своєї брами,

Бо чула: жданий довгі дні –

Вже йде з безсмертними дарами.

 

Рубрика – «Поетична сторінка»

 

Валентина Степанівна Мироненко (Бережна) народилася в с.Бистрик Кролевецького району Сумської області. Закінчила факультет журналістики Київського університету. У роки юності її вірші друкувалися в періодичній пресі, а потім тривале „мовчання”. У 2009-10 роках вийшло дві її поетичні книги „Сповідь” та „Автографи серця”. Живе у місті Суми. Член поетичної студії „Живослов”.

Кілька віршів поета із збірки „Сповідь”.

 

* * *

 

Поезія не терпить суєти.

Суєтність для поета – катастрофа.

Сховаєшся у мушлі самоти

Й народжуєш свої пекучі строфи.

 

 

Промова про мову

„Язик” сусідів нас єдна.

Лиш ним говоримо сповна

В метро, трамваях, коридорах,

Авто, тролейбусах, конторах,

З екранів та всіляких кліпів.

Із вуст простих, крутих і ВІПів

Непереможно він луна.

 

Якої ще

             нам

                  хочеться

                                двомовності,

Коли державна,

                           українська –

                                   лиш умовності?

 

А може, нам навчитися франсе?

У них Іван і той теля пасе.

А наш малесенький Богданко

В садок іде, як „Грєка чєрєз рєку”,

Ну, словом, рідною ні „ме”,

                              ні „кукарєку”.

 

А де ж

              тоді

                       культура

                                       нації?

Її нема. Суцільні профанації.

 

Надії мало вже на еволюцію.

Потрібна

               мові

                       перманентна

                              революція.

Бо, схоже, тільки мовне

                           Відо-

                               КРЕМЛ-

                                           ення

Врятує наше „І”

                       від під’яремлення.

 

 

* * *

Усі поети – диваки.

Хто так вважає, має рацію.

Бо як із 32-х літер

Творити рим конфігурації,

Нормальним людям невтямки.

 

Лицарю слова

 

                    Пам’яті Миколи Лукаша

 

             „Над дахом дому – неба дах:

             Блакить, роздолля!”

                                        Поль Верлен

 

У Вас, на дев’ятім небі,

Де лиш голуби і зорі,

Жилося словам, як треба,

Було ж їм таке роздолля!

Вони з приймача хрипкого,

Що не засне й години,

Линули, як до Бога,

А не просто – людини.

Злітались зі всього світу,

Немов голуби і зорі.

Вони ж Вам були, як діти –

Свої – не чужі. І в горі

Спішили Вам дати сили

З глибин калинових, чистих.

Ви в Бога для них просили

Звучання у всіх регістрах.

Ой, як же вони звучали!

Жертовник аж прагнув крові.

Зміїне кубло сичало,

Щоб їх відібрали в мови.

Та тільки святий Микола

Беріг ті скарби до часу...

Уже й Лукашева школа

Відкрилася на Парнасі.

А тут, в Україні милій,

Яку він любив і славив,

Вже й небо дев’яте – в Ірій.

І нікому дати славу...

 

* * *

Минаються епохи і царі,

Скидаються штандарти і портрети,

Щезають фіглярі і гендлярі,

А вічні на землі лише поети.

 

Мій творчий шлях

 (Замість післямови)

 

Був шлях від рими і до рими,

Неначе з Бистрика до Риму.

Якби від Риму до села, –

То б швидкість іншою була.

А так виходило нескоро.

Та все під гору і під гору,

Якби хоч раз який згори.

Та, звісно, Бистрик – це ж не Рим!

Ішла та йшла, аж ось і рима

І не якась, а справжня, зрима.

Щоправда, досить непрактична

І майже геть аполітична,

Ну, одне слово – нетипова.

Та ніби ж точна і готична,

Комусь, можливо, й симпатична,

А як для кого – й гонорова.

Не знаю: плакать чи радіти.

Куди ж тепер її подіти?

Поети що? Вони ж, як діти,

Награлись римами і раді.

А користь з них яка громаді?

Тепер сиджу, складаю строфи.

Не жисть, а просто катастрофа...

 

На зібранні до дня рідної мови  поет читала не тільки свої твори, а й вірш земляка  Миколи Лукаша із книги „Шпигачки”. У вірші відомого перекладача вражає незрадливе, синівське відчуття рідної землі. Упорядник.

 

* * *

 

Її історія ганебна,

           І однобокий її цвіт,

                      І роль при братові служебна

Десятки літ і сотні літ...

          А я люблю її, люблю,

                   Люблю її, аж серце мліє,

                            І за ганьбу її болію,

                                     І за красу її хвалю.

Бо я люблю її, люблю.

 

Щиро дякую за вичитку бюлетеня  Тетяні Бовт