Новини одним рядком:
25 січня - 3 лютого – виставка “Тайни В.Висоцького” у Будинку Москви в Севастополі
27 січня – день народження поета Павла Тичини
31 січня - 2 лютого – майстер-клас з українського автентичного співу Наталії Сербіної у Харківському центрі “Indie”
2 лютого – концерт Дмитра Маклякова у Миколаївській бібліотеці Кропивницького, вул. Потьомкінська, 143А
2-24 лютого – майстер-клас Євгена Копйова "Простір світла" у центрі ім.Л.Курбаса (Київ, вул. Володимирська, 23-В)
3 лютого – сольний концерт етноспівачки Наталії Сербіної у Харківському арт-кафе “Агата”
3 лютого – ювілейний день народження поета Любові Забашта
8 лютого – концерт Дмитра Маклякова у Банкет Холі в Сумах на вул. Супруна, 15
13 лютого – день народження поета Сергія Пантюка із Києва
16 лютого – маскарадний бал “Карнавалія” у Києві (довідки на www.carnivalia.com.ua)
22 лютого – концерт київського рок-гурту "Тінь Сонця" у Львові (зал "Химера", кінотеатр "Київ", пр. Шевченка, 8)
Павло Тичина
Із книги Юрія Лавріненка “Розстріляне відродження”
ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квитне сонце, — грає вітер
І Дніпро ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Газета “Нова рада”, 1918, ч. 38 (Київ).
Цей вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік полягл у нерівнім бою під Крутами з 6000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918; 30 знайдених пізніше тіл поляглих були поховані 19 березня 1918 на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.
* * *
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
...Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двіста розіп’ятий я.
Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь...
Воздвигне Вкраїна свого Мойсея, –
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю –
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
Київ – Віталій Калініченко (лідер гурту «Веремій»)
Якщо вам цікаво, то поширте, будь ласка, новину в себе
http://vk.com/veremiy?z=photo-1738091_296161110%2Falbum-1738091_00%2Frev
Миколаїв – Ольга Золотухіна
бард-клуб "Белая Ворона" приглашает на концерт АВТОРА-ИСПОЛНИТЕЛЯ и АКТЕРА ДМИТРИЯ МАКЛЯКОВА (Харьков).
В концерте - песни автора, а также - фрагмент авторского моноспектакля "Высоцкий. Жизнь без сна..."
Дата: 2 февраля, суббота
Время начала: 17.10 (продолжительность - около 2 часов, с перерывом). Место: библ.Кропивницкого
Благотворительная лотерея с розыгрышем авторских дисков.
Львів – сайт http://www.pisni.org.ua/
Концерт гурту "Тінь сонця" (м.Львів, 22 лютого)
http://www.pisni.org.ua/news/773.html
У п’ятницю, 22 лютого 2013 року, у Львові відбудеться великий сольний концерт київського рок-гурту "Тінь Сонця". Це унікальна в Україні музична формація, яка представляє жанр heavy-folk або ж у народі – козацький рок і поєднує звучання народних інструментів з традиційним для рок-музики гітарним супроводом.
"Тінь Сонця" є постійним учасником найбільших та найвідоміших музичних фестивалів України, а зокрема Львівщини. Але з сольними концертами, де би могла повністю розкрити свою ідеологію та дозволити своїм прихильникам найкраще відчути атмосферу живого виступу у концертному залі, до Львова приїздить не часто.
Але 22 лютого маємо таку нагоду відвідати довгоочікуваний у Львові концерт "Тіні Сонця" у концертному залі "Химера", що у приміщенні кінотеатру "Київ" на проспекті Шевченка, 8. Спеціально для львів’ян група готує шалене та незабутнє шоу справжнього козацького року. Виконає старі добре знані пісні та зовсім нові композиції, зокрема "Коли на серці сумно...", яку група запрезентувала як подарунок до Нового Року. У програмі також пісні, які на львівському концерті виконуватимуться вперше.
Гаслом гурту "Тінь Сонця" є фраза: "Б’є життя через край!", а метою концерту показати, що варто і треба жити на повну, як це робили козаки, як це робили "прадіди наші". В умовах глобалізованого сьогодення відродження славної української минувшини є здійсненним, напівзабута міфологія постане реальністю. Цікавим є той факт, що ніхто з учасників гурту не вживає алкоголю, тому захід переслідує ще і виховну ціль.
Отож для усіх, хто з нетерпінням чекав на "Тінь Сонця" і нарешті дочекався, для тих, для кого це стало приємною несподіванкою, для тих, хто живе цією музикою і для тих, хто житиме нею у майбутньому 22 лютого о 19:00 великий концерт у концертному залі "Химера" (приміщення кінотеатру "Київ", проспект Шевченка, 8). Квитки можна придбати у магазині "Наш Формат" (вул. Братів Рогатинців, 24, тел. (032) 236 70 69).
Детальна інформація про захід за тел.: 097 960 33 55, 063 724 51 49
Запрошуємо!
Харків – літературний музей
Серія майстер-класів з етновокалу
31. 01 - 2. 02. в культурному центрі “Indie” відбудеться серія майстер-класів з українського автентичного співу від Наталії Сербіної (vk, fb).
Досвідченний педагог етновокалу поділиться з вами секретами своєї майстерності, навчить орудувати своїм голосом так, як це робили у давнину.
Тригодинні заняття триватимуть від 19 до 22 години. Кожному учаснику подарунок - CD Сербіної "Ой вийду я на ту гору".
Вартість одного заняття - 80 грн. Для тих, хто зареєструється до 27. 01, участь коштуватиме 70 грн.
Увага! Кількість учасників обмежена, а реєстрація обов’язкова за тел. 050 812 9019 або artem.fedyai@gmail.com.
Адреса НКЦ “Indie”: вул. Чернишевська, буд. 4/6
Концерт Наталі Сербіної в “Агаті”
3. 02. о 19 годині в арт-кафе Агата відбудеться сольний концерт Наталії Сербіної (vk)
Наталія Сербіна (Київ) - етноспівачка, музикант, фольклорист, педагог етновокалу, керівник гурту «Стріла». Її унікальний красою, силою та тембром голос добре знають в Україні і за кордоном. Наталя збирає старовинні українські пісні по селах Центральної України та виконує їх так, як співали наші бабусі й прабабусі.
На концерті ви зможете почути пісні, зібрані Наталею, що оповідають про близькі кожній людині почуття - кохання, щастя, розпуку, потребу любові та милосердя.
Ще в колі зацікавлень Сербіної феномен українського лірництва та виконання псальмів під колісну ліру.
2011 року вийшов перший сольний альбом артистки «Ой вийду я на ту гору високу» із ліричними піснями та псальми, що походять з Полісся.
Концерти співачки - часто інтерактивні, ви зможете розпитати її про фольклор і дістати вичерпну відповідь фольклористки з вісімнадцятирічним досвідом.
Вхід - 50 грн.
Київ – Талан Наталя
Шановні колеги!
Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса
запрошує Вас
взяти участь у майстер-класі Євгена Копйова "Простір світла".
- · Яким чином якості сценічного простору змінюють твір і яку роль у цьому може відіграти світло?
- · Чи існує “універсальний” простір і “універсальне” світло, де межі їхньої “універсальності”?
- · Як розробити освітлення для сценічного твору?
Завдання майстер-класу:
в самостійній практичній спробі дати учасникам уявлення про роботу майстра по світлу, навчити їх розробляти освітлення для власних робіт, знаходити адекватне сценічному простору світлове рішення твору.
В програмі:
- ·курс лекцій, що стосуються основ роботи зі світлом (правила безпеки, властивості світла, освітлювальна техніка, порядок роботи над освітленням сценічного твору та ін.);
- ·практичні заняття з використанням освітлювальної техніки НЦТМ ім. Л.Курбаса, в різних приміщеннях НЦТМ ім. Л.Курбаса;
- ·створення сценічних етюдів та їх адаптація для різних сценічних просторів;
- ·відкритий показ, на якому ці роботи будуть представлені глядачеві.
Майстер-клас адресований:
- режиссерам;
- сценографам;
- хореографам;
- акторам;
- перформерам;
- танцівникам;
- всім, хто займається сценічним мистецтвом.
Час проведення майстер-класу:
всі суботи та неділі лютого (02, 03, 09, 10, 16, 17, 23, 24 лютого 2013 р.)
з 11:00 до 18:00 (14:00 – 15:00 перерва)
24 лютого о 19:00 — відкритий показ.
Місце проведення:
Національний центр театрального мистецтва ім. Л.Курбаса
(м.Київ, вул. Володимирська 23в)
Для участі в майстер-класі потрібно:
- підготувати повторюваний сольний етюд, побудований не на тексті (тривалість 3-5 хв.)
- присутність на всіх заняттях майстер-класу;
- зручний одяг для роботи, змінне взуття;
- організаційний збір за весь майстер-клас: 300 гр.
- заповнити форму-заявку і надіслати її на електронну адресу: light2013@i.ua до 30.01.2013;
Максимальна кількість учасників – 12 осіб
Додаткова інформація:
http://kurbas.org.ua/projects/prostirsvitla.html
тел.: 067-696-88-05 з 11:00 до 19:00 Євген Копйов
поштова скринька: light2013@i.ua
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Пахнет снегом
Вы знаете, как пахнет снег,
что ниспадает с поднебесья,
когда пред вами, как во сне,
танцует снежная Олеся?
Коснулась трепетных ресниц
она своим девичьим взглядом,
и словно тысяча зарниц
вдруг воссияло где-то рядом.
Вокруг так сказочно бело,
всё побелело в жизни серой
и содержанье обрело
совсем иное полной мерой.
Светло и чисто на земле
и нет малейшего изъяна.
Душа взволнованна во мне
и без похмелья стала пьяной.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Как будто яблоком ранет,
бывает, так запахнет снегом,
когда тебе уж столько лет,
но грудь объята белой негой.
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Выставка
В «ДОМЕ МОСКВЫ» – ВЫСТАВКА «ТАЙНЫ ВЛАДИМИРА ВЫСОЦКОГО
С 25 января по 3 февраля в Культурно-деловом центре «Дом Москвы в Севастополе» пройдет выставка «Тайны Владимира Высоцкого». Выставка посвящена 75-летию со дня рождения поэта, актера и автора-исполнителя песен Владимира Семеновича Высоцкого.
Особый интерес в экспозиции выставки представляют материалы из частной коллекции Николая Безденежных, почитателя творчества Владимира Высоцкого в течение долгих лет. На выставке будет представлено более 70 книг, журналов и газетных публикаций о жизни и творчестве В.Высоцкого, а также подлинные театральные программки «Театра на Таганке», фотографии и грампластинки.
Свою коллекцию житель Севастополя Н.Безденежных собирал, начиная с 1967 года.
Также на выставке будут представлены коллекция грампластинок и редкой аудиотехники Владимира Мищенко.
В рамках выставки «Тайны Владимира Высоцкого» в «Доме Москвы» состоятся кинопоказы и встречи в виде бесед с автором коллекции Николаем Безденежных на темы:
25 января: «Погружение в мир В.Высоцкого» – 18.00;
25 января: «Владимир Высоцкий» и театр – 18.30;
26 января: «Владимир Высоцкий и кино» – 15.00;
26 января: «Погружение в мир В.Высоцкого» – 16.00;
27 января: «Погружение в мир В.Высоцкого» – 17.00;
27 января: «Лирические песни В.Высоцкого» – 17.30.
Стоимость билета: 20 грн.
По вопросам приобретения билета обращаться к администратору выставочного зала «Дома Москвы».
Выставка «Тайны Владимира Высоцкого» продлиться до 3 февраля включительно.
Рубрика – “Ювілеї”
«Я не люблю...»
Сьогодні актору і співаку Володимиру Висоцькому виповнилося б 75 років
(газета «Україна молода» від 25 січня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2213/164/78787/
Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО
Своїм бунтарським надривом Висоцький заступав таких сумирних символів своєї епохи, як Галич, Візбор і Окуджава, замінивши беззубу «авторську пісню» на цілком сучасну віянням часу іпостась «рок–поета». Адже справді, якщо порівнювати його постать iз відповідними представниками світової контркультури, то варто пригадати таких авторів пісень протесту, як Віктора Хару з Латинської Америки, європейського барда Жоржа Брасанса і навіть Боба Ділана, який у 60–х підкорив і Америку, і Європу. І не дивно, що правонаступниками Володимира Висоцького стали такі яскраві представники радянської рок–музики, як Олександр Башлачов, Костянтин Кінчев і Юрій Шевчук, у чиїх піснях вчувалися бунтарські мотиви їхнього кумира, якому вони присвячували пісні, без огляду на явну архаїчність такої позиції для начебто вічно молодої матриці рок–музики. У тому–то й річ, що наслідували вони позицію, а не культурні традиції закордонної, по суті, субкультури — в СРСР усе було пов’язане з багатовіковою спадщиною культу поета–пророка, поета–бунтаря.
Цікаво, що зi словами, чи пак поетичною складовою богемної фронди, у Висоцького не дуже склалося. Річ у тім, що попри безперечну жвавість, кипучість і непримиренність жанрової естетики Висоцького його пісні, в яких вирувало жорстке життя, розкладені на музику і вірші, виявляються доволі суперечним явищем. З музики тут, власне, три блатні акорди, що ж до віршів, то це не зовсім поезія. Сам автор це чудово розумів, усе життя прагнучи називатися поетом, а не піснярем. Насправді ж у даному випадку не дуже важить поетичний талант, і вірші Висоцького, чесно кажучи, окремо від музики не сприймаються, адже поезія — це не просто «народна» мова і злободенні теми з хрипким голосом, це щось інше. Утiм пісні Висоцького все ж таки були забороненим плодом, оскільки надихали на стиль життя навідліг, на розрив аорти, не для дітей.
Саме через цензуру будь–яка «нестандартна» пісенна творчість у СРСР була приречена на усний формат, до літератури тексти радянських бардів не допускалися, маючи стосунок винятково до політичного дискурсу. Тож яка тоді соціальна роль такого явища, як Володимир Висоцький? Чи існувало б воно, якби не було цензури? Театральні капусники, кухонні посиденьки — це були своєрідні шанці кволої демократії, в яких радянська інтелігенція під звуки ворожих радіоголосів ховалася від дійсності у створену ними підпільну реальність. Коли все зникло, цінності цей протест вже не мав аніякої. Висоцький через це, як знати, страждав. Він хотів бути поетом, і вже потім бунтарем без причини. Адже проти чого він протестував, будучи представником елітного прошарку титульної радянської нації? Проти утиску прав малоросійських меншин? Проти комуністичного ладу, який дав йому все, про що не міг мріяти рядовий громадянин? Ні, всього лише за позапланове право виїхати на закордонні гастролі, побачитися в Парижі з коханою жінкою, провадити богемне життя без контролю й обмежень на очах у засліпленого любов’ю до актора–бунтаря народу. Розповідають, коли Висоцький був на гастролях у Києві, місцеві патріоти нібито просили його написати пісню про УПА. «Ви ж маєте Івасюка, — нібито відповіла столична зірка. — Нехай він вам напише». Однак про те, як «идут по Украине солдаты группы «А», столичний кумир написав.
Утiм навіть Івасюк так само суто символічно писав лише про червону руту, а Ротару спромоглася на лаври «української Даліди» в очах світової спільноти. І тому цілий ряд кімнатних бардів на кшталт вищезгаданих Візбора з Окуджавою продовжував історію тихої фронди за фасадом брежнєвського благополуччя.
«Там за стеной, за стеночкою, за перегородочкой / Соседушка с соседушкою баловались водочкой. / Все жили вровень, скромно так: система коридорная, / На тридцать восемь комнаток всего одна уборная». Висоцький співав, а народ жахався: оце так дає! Він заводив «было время и были подвалы, / было дело и цены снижали», — і всі поважно кивали, мовляв, справді колись так було, не те що зараз. І тому важко зрозуміти, чи таврує Висоцький ті часи, коли «текли, куда надо, каналы / и в конце, куда надо, впадали», а чи просто нагадує про героїчні звершення, ціною яких були мільйони життів заморених на радянській каторзі «малих» народів. Здається, це була типова дисидентська віра чи то в «правильного Леніна», як у нашого Левка Лук’яненка, а чи в «правильного Сталіна», як у їхнього Анатолія Жигуліна. За що ратував поет? Проти чого конкретно закликав? Здається, йому було непогано в його підневільній епосі, адже співав він «пусть впереди большие перемены, я это никогда не полюблю», і вся його лють була спрямована проти колишньої «неправильної» історії, а сатира працювала на «злобу дня», не «для вічності». Ось так і жив він, «придав своей тоске значенье скорби, / но сохранив загадочность тоски», як журився у власній пісні «Я не успел».
Що ж до романтизації кримінальної естетики, якою сповнена творчість Висоцького і яка заміняла йому справжній тюремний досвід, — «Первый срок отбывал я в утробе: / Ничего там хорошого нет» — то ідеалізація її вельми сумнівна. У відриві від часу, коли проживалися автором ці рядки, вони не мають художньої цінності, це лише власний досвід, що збiгся з долею цілого покоління. Але будувати на цьому систему щоденних цінностей? «Художня література оточила світ злодіїв романтичним ореолом, спокусившись дешевою мішурою, — застерігав Варлам Шаламов у своїх «Нарисах злочинного світу». — Художники не зуміли розгледіти справжньої огидної пики цього світу. Це педагогічний гріх, помилка, за яку так дорого платить наша юність. Хлопчикові 14–15 років можна пробачити захоплення «героїчними» фігурами цього світу; художнику це не пробачається».
Утiм, романтизуючи хоч які світи підпільної культури, герої того часу зазвичай вмирали від задухи у власному творчому середовищі, а не через якийсь там застій у соціокультурному житті. Шпаликов помер через те, що незручно стало жити у бездушному просторі колег, Тютюнник вкоротив собі віку з порадою владі помучити когось іншого. Натомість інші, живучи «в заколдованном диком лесу, откуда уйти невозможно», як у пісні Висоцького, мучитися не хотіли, тому й дожили без особливого драйву і задоволення до більш благословенних часів. До речі, з часом підступна радянська медицина навчилася видаляти з мозку наркомана зону, що відповідає за сумнівне щастя. Володимиру Висоцькому згідно з цією методикою слід було б вирізати серце, крізь яке він пропускав високу напругу свого незадоволення життям.
Ревізія
(газета «День» від 25 січня 2013 року)
http://www.day.kiev.ua/uk/article/den-ukrayini/reviziya
Дмитро Десятирик
Сьогодні — 75 років із дня народження Володимира Висоцького
У моїх батьків Висоцький був записаним на бобінах, на старій рудій плівці, яка нещадно стирала голівки магнітофонів. Іще в шухляді лежала велика самвидавська книжка з друкованими на машинці відгуками різних знаменитостей на звістку про його смерть. Читати це було неймовірно цікаво — наче у різних радянських, інколи офіційних знаменитостей, відкрився якийсь інакший, потаємний бік життя, про який ніхто навіть не здогадувався.
Владу з Висоцьким не примирила навіть смерть. Пам’ятаю, батько переказував присуд якихось чергових офіційних зборів, де Висоцького обізвали «лідером (чи співцем, точно вже не пригадаю) ревізіонізму». Таки термінологія — велика річ. Ось все, що не відповідає партійній сірій нудьзі, — затаврувати як ревізіонізм — байдуже, наскільки це явище яскраве, наскільки талановиті люди за ним стоять, і цього наче й немає.
Народ все одно потім зробив свою ревізію, і за її результатами комуністичних начальників викинув.
Я слухав Висоцького, як усі, — не слухати його було неможливо. Але охолов доволі швидко. Мене захопили інші слова та інша музика. «Машина часу» і «Пінк Флойд», потім — «Акваріум», «Кіно, «Зоопарк» і далі за списком, обов’язковим для всіх, чия молодість припала на 1980-ті. Що далі ставала радянська епоха, то більше забували про Висоцького. Його надрив, пафос багатьох пісень здавалися невідповідними часу: довкола точилася геть інакша війна, виросли інакші гори, а у свободи виявилося забагато смаків.
Нещодавно я знайшов у Інтернеті «Тот, кто раньше с нею был». Одна з його знаменитих пісень, причому навіть не у його виконанні — співала якась дівчина, до речі, непогано співала. Я послухав, потім прокрутив знову і знову, потім послухав в оригінальному виконанні, потім розмістив відео у себе на Facebook.
Я раптом зрозумів, що падіння Висоцького у забуття, принаймні для мене, скінчилося.
Навряд чи я почну слухати його регулярно. Але я тепер розумію, що від нього залишилося. Залишилося те, що було і буде завжди, що людству завжди цікаво чути, — оповідь. Він знову і знову розказуватиме нам те, що відбувається з нами. Одними й тими словами — все нові й нові історії.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі родини»
Тарас Компаніченко: «Святим найважче бути вдома»
(газета «День» від 25 січня 2013 року)
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/taras-kompanichenko-svyatim-nayvazhche-buti-vdoma
Відомий кобзар та його дружина — про виховання дітей в українському дусі в наших реаліях
Як «День» уже писав, на Водохреще до редакції на коляду завітав відомий кобзар і бандурист Тарас КОМПАНІЧЕНКО з дружиною та чотирма дітьми. Наше знайомство з Тарасом відбулося 2004 року. Під час інтерв’ю, як це традиційно буває у медійників. Відтоді приятелюємо.
У Тарасовій родині виразно відчутні український дух і дух аристократизму (останній — від нього). У такій атмосфері зростають його діти: 15-річна Богдана, 14-річний Богуслав, 12-річний Віталік, 10-річна Софія. Про те, як виховувати дітей в українській культурі і традиції в наших реаліях, «День» говорить із Ніною та Тарасом Компаніченками. А з їхніми доньками та синами — окремо про те, як залишатися собою в школі, на вулиці...
***
— Родина, в якій ви виховуєтесь, і дружнє середовище — родинне і ваше — проукраїнські.
Софія: — Так. А ви знаєте, хто мій хрещений тато? Олег Скрипка. Це він мені подарував от такий сенсорний мобільний телефон. (Показує.)
— О, тим більше! Тож як ви себе почуваєте поза тими обома середовищами, тобто, в світі, який є проросійським або космополітичним?
Віталік: — Це — прекрасно бути особливим! Не таким, як усі. Точніше, не таким, як більшість.
Богдана: — Зі мною нещодавно стався один прикрий випадок. Батьки перевели мене до іншої школи, де більшість учителів і учнів між собою спілкуються російською. А тут ще вчитель з малювання пояснював урок російською. Все б нічого, та термінів було багато, а я не всі зрозуміла. Тому просила свою подружку робити, так би мовити, синхронний переклад. А та вдома розповіла про все мамі. Так інформація поширилася між батьками. Вони й попросили вчителя проводити уроки українською. Як він обурювався, мовляв, або якість, або українська мова.
Треба зазначити, що в мого покоління вже інша свідомість. Те, що воно здебільшого російськомовне, аж ніяк не означає — проросійське чи просто байдуже. Наприклад, коли ухвалювався мовний закон, мої однокласники говорили про те, що хоч вдома розмовляють російською, та державна мова повинна бути одна — українська.
Гадаю, своє право бути собою варто відстоювати.
— Чомусь мені здається, що ваш дім виконаний у особливому дизайні?
Богуслав: — Так, у нас вдома багато книжок і музичних інструментів.
— Татових музичних інструментів?
Богуслав: — Ми всі граємо: я — на скрипці, Віталік — на віолончелі, Богдана — на фортепіано, Софійка — теж на скрипці. А татові музичні інструменти — це кобза, лютня, дві ліри, дві чи навіть три бандури, дві гітари, барабани... Що там ще?
— Може, ви вдома влаштовуєте родинні концерти?
Віталік: — В гостях. От нещодавно ми гостювали в Олега Скрипки. У нього і утворили бенд із трьох. (Я ж не грав. Куди із собою нести віолончель. А в дядька Олега її нема.)
Богуслав: — Найбільше з усіх свят любимо свій день народження і Різдво. Цьогоріч ми на різдвяні свята чимало колядували і заробили багато. До вас от прийшли. В пана Івана Малковича були. Ви дали цілу купу дарунків та пан Іван запропонував всім вибрати по книжці. Отак і живемо. (Сміється.)
Богуслав: — Ми колядуємо змалку. Ще малими співали колядки, які багато хто знає. Коли трохи підросли, співаємо ті, що й тато.
Богуслав: — А ще нас навчилися молитися Богу і Його славити. І до церкви майже щонеділі ходимо.
— А вам цікаво спілкуватися з дітьми таких же поглядів, що й ви?
Богдана: — Звісно, цікавіше з дітьми таких же поглядів, як ми. Я десь навіть вичитала, що подібне до подібного притягується. Гадаю, те, чого нас вчать батьки, — просто норма: бути патріотами і разом з тим поважати інших, розмовляти українською, любити рідну культуру, а також знати інші культури...
Богуслав: — Гадаю, батьки нас вчать бути собою та яскраво жити.
***
Ніна КОМПАНІЧЕНКО:
— Перш за все, для мене визначальний загальнолюдський аспект, але й національний не поступається. Наприклад, музика і література — позанаціональні, і для виховання і збагачення особистості дитини все є цінним. Але, безумовно, вибрати і показати дитині причетність до великого народу, до великої нації, до духовної нації — дуже потрібно. Я закінчила українську філологію, і щодо літератури знаю, що в нас є цінного.
Звичайно, намагаємося, все, що можливо витягнути — в сучасному просторі дуже багато привабливого. Окрім того, діти мають можливість дивитися фільми і з українським перекладом, і з російським перекладом, порівнюють і самі вже обирають український. Їм подобається, як інтонують українські актори, на чому акцентують. Трапляються дуже вдалі російські переклади — вони їх дивляться.
Проте в школі вони, на жаль, можуть не мати середовища. Отже, те, що в них закладають батьки, не працює поза домом, — приходять до школи, а воно там не потрібне. Старша донька єдина в класі постійно розмовляє українською, і трапляються насмішки й інколи навіть нерозуміння з боку вчителів.
Але діти собі знають, що є друзі поза школою, які так само не мають однодумців. Тому вони й люблять «Пласт»: їх це надихає і підтримує.
Звичайно, в нинішньому просторі важко підтримувати в дітях такий дух. Тому ми, наприклад, ходимо колядувати. А для цього важливо мати середовище: щоб чекали, впустили, підспівували, раділи. Знаєте, коли діти співають колядку «Нова радість стала», не ту відому і дещо спрощену, а більш урочисту і канонічну, скрашену старослов’янізмами (взяту із Богогласника, стародруку XVIII століття), то відчувають гонор певний, що такий текст знають і співають лише вони.
На жаль, у нас не є міцною маса, отой середній прошарок. Свого часу масовість спостерігалась в американській літературі, але ця масовість була орієнтована на людину з вищою освітою, з певним добробутом та інтелектуальним рівнем. Та література і взагалі культура масова, хоч їй і закидали хіпарський дух, підтягувала низи. А завдання нашої культури — опустити донизу тих, хто на середньому і вище від нього рівня.
Тарас КОМПАНІЧЕНКО:
— Гадаю, найважливіший у вихованні лише власний приклад. Щоб діти були не просто українцями, патріотами — це навіть не обговорюється, — а от щоб, спілкуючись із представниками інших культур, були яскравими виразниками того, що є найкращого, найшляхетнішого на нашій землі.
Ми родина, яка може здатися такими фундаменталістськими українцями, але насправді — ми дуже ліберальні. Не забороняємо дивитися чи слухати щось. Наприклад, діти ось зараз захоплені епосами — «Володар перснів». Через кінематограф вони прийшли до читання.
Ми з дружиною намагаємось, щоб діти знайомилися зі світовими хітами через свою власну мову. Старша донька читала спочатку «Злочин і кару» українською, а потім перейшла до оригіналу — якщо Ольга Кобилянська, перебуваючи на Заході, в просторі Австро-Угорщини, румунсько-німецького середовища, на Буковині чи Марамарощині, прочитала її в оригіналі чи великоруською, то чому б не прочитати і їй.
Звичайно, що ми плекаємо рафінад. Мені здається, що в нас досить непогана мова. Я сам щодня вчу себе української мови. Рідної мови. Наприклад, ми повернули в побут такі лексеми, як шпола (замість совка для сміття). Або кав’яр — тобто ікра (це вживає і Шевченко). Або шарий борщ — це солянка. І ці слова є в старих словниках, наприклад Носенка, Білецького і Закревського. І коли мені нащадки репресованих, великі вороги українства заявляють, що вони знають українську, але не вживають її — не вірю в це.
Ми спілкуємося з родинами теперішніх видатних українців, і вони теж плекають рафінад. Тож дбаємо про те, щоб ідеї йшли назовні: долучаємо знайомих з інших родин, з інших сфер, з інакшою освітою — так і діти тягнуться до кращого, наші і їхні.
Але часом бувають і конфлікти. Ми не приймаємо тієї ординарності, яку приймає більшість. І часто не зі своєї вини більшість приймає це: вона нав’язується через медіа. Тому сказали «зась» певним медіа.
Старша слухає і грає хорошу класику, та водночас слухає Джастіна Бібера. Я, приміром, не бачу в ньому нічого особливого, як те є в Селін Діон чи в «Лед Зеппелін». Але це молодіжні тенденції. Буває, зриваюсь, але все ж намагаюся м’яко пояснювати — таке от виховання сучасної панночки. Так боюсь не перетиснути, але й недотиснути теж не можна.
Діти — як цензор. Вони відразу відчувають фальш. «Святим» найважче бути вдома.
Надія ТИСЯЧНА, Неля ВАВЕРЧАК, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Дві України в одній сім’ї
Разом з творчим подружжям донеччанки Ірен Роздобудько та галичанина Ігоря Жука «УМ» розбирала, що є спільне чи різне між «східняками» і «західняками», «донецькими» і «бандерівцями»
(газета «Україна молода» від 23 січня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2211/171/78695/
Мар'яна П'ЄЦУХ
Головним символом Дня Соборності більшість вважає «живий ланцюг». Розтягнувшись на сотні кілометрів, він об’єднав представників чи не всіх регіонів України та різних політичних поглядів, щоб довести: ми, українці, — єдині. Знову на День Злуки з мітингових сцен політики продовжують кричати «Схід і Захід — разом» з таким запалом, ніби самі себе намагаються переконати. Але чи потрібно ще когось переконувати? Для мільйонів українців соборність є очевидною, а нація — єдиною, попри окремі спекулятивні заяви політиканів. Нічого не треба доводити сотням тисяч сімей, які складені з представників «двох Україн». І якби не Злука 1919 року, де українці підтвердили, що хочуть жити разом, тих родин, можливо, і не існувало б сьогодні. Саме такі сім’ї і є найкращим символом цього свята. Один з яскравих прикладів — подружжя відомого барда Ігоря Жука та популярної письменниці Ірен Роздобудько. Він — з Галичини, вона — з Донбасу, двоє віддавна живуть у Києві, а познайомилися лише п’ять років тому.
Ірен і раніше чула про Ігоря, слухала його пісні по радіо, стала прихильницею. Звели спільні знайомі, і вони швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Вони — ті, кого називають ідеальною парою. Хоч і за професією фізик, Ігор не може без сцени. Зараз з дружиною разом гастролюють: вона читає зі сцени свої твори, співає разом з чоловіком, який навчив гри на гітарі. Обоє люблять малювати. Ірен також виготовляє картини з бісеру.
Мова чи «язик»?
Між собою розмовляють українською. Вона з дитинства російськомовна, уже живучи в столиці, вивчила українську. Він виходець з україномовної родини, приїхав молодим фізиком в київську аспірантуру і освоївся в русифікованому середовищі. Зараз пише пісні двома мовами.
Ірен Роздобудько: Росла я російськомовною. Хоча моє покоління «через коліно» говорило українською, бабуся була вчителькою української мови і літератури. В самому Донецьку українською мало де говорили, хоча на всі свята, скільки себе пам’ятаю, мені шили українські костюми. Я в них була на всіх дитячих ранках. Те, що ми — українці, розумілося само собою, але говорили російською. І відвідуючи тоді зi шкільним класом Західну Україну, усюди відчувалося до нас приязне ставлення, попри нашу мову. Тобто не було жодних проблем, все це штучно роздмухане питання. Зараз я здебільшого україномовна, але якщо до мене звертаються російською, будь ласка, я переходжу на російську. А раніше мені було важко. Перший рік, коли переїхала до Києва, я взагалі мовчала як риба. Бо людям, які зі мною українською говорили, дуже хотілося відповідати українською, але не могла — був бар’єр. Рік я мовчала, читала книжки, слухала радіо. Також робила такі вправи: перекладала Ліну Костенко, брала найскладніші вірші й перекладала їх російською мовою, щоб відчути слово. Потім уже заговорила і одразу пішла працювати свідомо в україномовне видання — це була газета «Родослов». Там було суто українське середовище. Я собі нагадувала кошенятко, яке саме себе в море кинуло. Але це не було страшно, бо тут питання в любові до тієї землі, де ти живеш, і у повазі до тих людей, з якими спілкуєшся. Це питання інтелігентності й свободи.
Моя позиція: державна мова має буде одна — українська, бо ми живемо в державі, яка називається Україна. Водночас я проти агресивної українізації, має бути вибір у побутовому спілкуванні.
Про різницю між регіонами
Він любить Донбас, там має друзів. Вона обожнює Львів, при цьому горда, що «донецька».
Ігор Жук: Від’їдьте п’ятдесят кілометрів від Донецька в будьяке село на Донбасі, ви побачите зовсім іншу Україну — справжню Україну: там говорять українською і так само шанують традиції. Активна заміна населення відбувалась в основному в містах, сіл торкнулася набагато менше. Так само, як і полонізація Західної України — вона теж відбувалася більше в містах, ніж у селах. Якщо порівнювати між собою села Заходу і Сходу, ми знайдемо там більше спільного, ніж між містами.
Ірен Роздобудько: Зараз часом я пишаюсь тим, що мене називають «донецька». Раніше, можливо, було образливо, а зараз веселить, бо донецькі, вони такі — вперті, самовпевнені, зухвалі (смiється. — Авт).
Ігор Жук: Галичани — волелюбні. Адже Галичина настільки часто переходила з одних рук в інші, що в людей сформувалося уявлення про нетривкість зовнішнього панування і тимчасовість будьякої окупації, звідси і закладена в крові волелюбність.
Ірен Роздобудько: Але не можна ділити Україну на «східняків» і «західняків», «донецьких» і «бандерівців». Ми є єдиними, хоч деякі ментальні відмінності я відчуваю. За них страшенно люблю Західну Україну, Львів.
Спільні традиції
Ірен Роздобудько: Так, на Сході України люди не таке глибоке коріння пустили. Якщо, скажімо, на Донбасі свій родовід ми можемо знати до третього коліна, в кращому випадку — до п’ятого, то на Західній Україні може бути десяте коліно. Там люди зберігають традиції глибше, ніж на Сході. Якщо моя мама і бабуся пекли паски на Великдень, то не пояснювали мені і самі навіть не знали, що воно достеменно значить. Тобто збереглася традиція, а суть була забута. От мій чоловік, вихований на Львівщині, сам на Різдво робить кутю, він знає, для чого її роблять, яка в цьому обрядовість. До речі, мені більше подобається західна кутя, бо у Донецьку була на компот чи то суп схожа, а ще й з рису чи то перлової крупи. А в чоловіка така кутя, схожа на шоколадку «Марс», — там горіхи і немає рідини.
У Донецьку теж поступово починають розуміти суть релігійних свят. Моя мама разом з активістками «Союзу Українок» ходять колядують, пояснюють, тобто таку просвітницьку роботу ведуть, і люди дуже добре це сприймають.
Родовід: українці з обох боків
Ігор Жук: Тi кілька поколінь, які я можу прослідкувати, в основному всі галичани, але ті гілки потім розбрідалися по світу. У політичному житті вони йшли різними шляхами. Мій дядько, рідний брат моєї мами, воював у радянській армії, був поранений, мав купу нагород. Але потім відсидів у тюрмі за те, що дав напитися води воякам УПА. Інший мій дядько, двоюрідний брат мами, був сотником УПА, провоював усю війну і проти червоних, і проти німців. Коли перейшов німецьку територію, з’єднався з американцями і доживає своє життя в НьюЙорку. Є власником одинадцяти будинків на Манхеттені.
Ірен Роздобудько: А у нашій родині збереглася легенда, що якийсь наш предок був писарем у Запорізькому війську. Був дуже моторний, міг усе роздобувати, звідси й пішло прізвище Роздобудько. Є ще цікава легенда нашого роду, яку я б хотіла дослідити, про якийсь глечик із золотом, через який убили мого прапрадідуся. Там ціла детективна історія. Може, цей глечик десь досі зберігається (сміється. — Авт). Є ще легенда, яка оповідає, як Роздобудьки розбагатіли. У селі Косари на Харківщині, звідки походить батьків родовід, був суворий пан, якого ненавиділи всі селяни. І коли скасували кріпацтво, в корівник не вийшла жодна людина, щоб видоїти корів. Так корови мукали два тижні, мучились. Врешті два брати Роздобудьки — це прапрадідусі — пішли видоїли корів, і за це пан дав їм якийсь маєток. Моя прабабуся казала, що отак вони розбагатіли і трошки «побули панами». Мамина лінія походить iз селища Чорнухи на Полтавщині, де Скоровода народився. Мама досліджувала наш рід з метою довести, скільки людей у нім постраждало за Україну. І дослідили, що скажімо троє з п’яти рідних братів, мамі — дядьків, загинуло в лавах радянської армії у Другій світовій, четвертий — після неї без руки залишився, і ще один під час Голодомору дуже постраждав. Тобто жили так, як жила вся країна.
Про різність українців
Ігор Жук: Попри заяви окремих політиків, Галичина є органічною частиною всієї України. Адже кордони країни, держави, крім усього, визначаються певним усвідомленням своєї спільності. І хоча мова наразі у нас різна, ми добре розуміємо, що це результат штучного насадження. Схід намагалися русифікувати, захід — полонізувати, там і там території були окуповані. Тому в цьому питанні доля і Східної, і Західної України доволі близькі.
Хто ж буде заперечувати, що Запорiзька Січ чи ті козаки, які жили на території Донеччини, що вони не є українцями? Є багато різних спекуляцій на тему української державності, що було державністю, що ні — однак iз ким же тоді підписував і від імені кого підписував Богдан Хмельницький той самий сумнозвісний акт об’єднання? Воно призвело до того, що ми тепер мусимо доводити і собі, й іншим, що Східна Україна — це теж Україна. Акт Злуки був органічним, і українці не з якихось там спонукань ззовні поєднувалися, я думаю що в тому було щось більш значиме .
РИМА
Пісня І.Жука:
Я гордий, що я — українець!
А німець радіє, що німець,
А поляк радіє, що поляк,
А кролик радіє, що кролик!
І муха радіє, що муха!
І вуха радіють, що вуха!
І кожен із себе радіє.
Хто більше нічого не вміє!
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Лірник із Уельса
Англієць Мирон Постолан досліджує український народний інструмент
(газета «Україна молода» від 23 січня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2211/164/78706/
Десять років тому англієць Мирон Постолан переїхав жити до села Жуків Бережанського району Тернопільщини, звідки родом його мати. Разом iз дружиною Оксаною «учорашнi англiйцi» займаються зеленим туризмом. Попри те, що пан Мирон народився в Уельсі й усе життя прожив у Великiй Британiї, він чудово володіє українською мовою. А ще — гарно грає на лірі та діатонічній бандурі. Каже, що ці інструменти — справжній скарб нашого народу і ми повинні усіляко їх популяризувати. Для прихильників цього стародавнього інструмента чоловік створив групу «Українська ліра» у соціальній мережі «Фейсбук». Таким чином хоче по крихтах звідусіль збирати інформацію про історію ліри та лірників, а також поділитися старими фото та своїми знаннями.
Вчився грати по... листах
У Мирона Постолана є ліра, яку подарував йому товариш Василь Вовчук з Англії. Час від часу він разом iз дружиною влаштовує домашні концерти. Інколи грають для своїх постояльців, особливо іноземців, які хочуть якнайбільше дізнатися про Україну. Опанував же цей інструмент пан Мирон, по суті, самотужки.
Ще коли жив у Англії, Мирон Постолан не мав ані книг для навчання гри на бандурі, ані нот. Тоді почав листуватися з бандуристом Віктором Мішаловим, який на той час жив у Австралії. «Я записував на касеті всі запитання, що мене цікавили, а Віктор, у свою чергу, записував відповідь і надсилав мені, — згадує Мирон Постолан. — Тепер інколи жартуємо, скільки тисяч миль подолала та касета... Я її, до речі, досі зберігаю. Саме завдяки захопленню грі на бандурі, я почав багато читати про історію кобзарства. Серед записів знайшов інформацію про лірників та про знищення їх в 30–х роках. Мене зацікавило, чому їх знищували, адже в Україні було більше лірників, аніж бандуристів. Це питання не давало мені спокою і не полишає й досі. Відтак я почав проводити власне дослідження. А в 1986 році мене запросили на Перший симпозіум української фольклорної музики й інструментів. Тут я познайомився з Валентином Морозом, який захистив дисертацію з історії української ліри. Потім я опрацював роботу Андрія Горняткевича, який писав лебійську (секретну) мову лірників».
Лірники, як сліпі мандрівні музиканти, були не тільки на Східній Україні, а й на Волині та Галичині. На Тернопільщині лірники об’єднувались у релігійно–національні товариства — братства, цехи, в яких існувала давня традиція обирати цехмайстрів та панотців, якi керували цими осередками та лірницькими школами, затверджували статут, за яким обов’язковим було знання професійної, так званої, лебійської мови. Як засвідчують документальні матеріали, з кінця XVI століття на всій території краю братства утворювали розгалужену мережу шпиталів, притулків для хворих, немічних та інвалідів. Ченці не тільки опікувалися незрячими, а й навчали їх доступним ремеслам, зокрема й музичному мистецтву. Тривалий час Почаївська лавра була центром, де збиралися мандрівні кобзарі та лірники з усієї України. На великі свята та празники сходи, що ведуть до Свято–Успенської церкви, перетворювались на амфітеатр–сцену.
Ліра отримає друге життя
У групі «Українська ліра», яку створив Мирон Постолан у соцмережі, — більше 120 учасників не лише з України, а й з усіх куточків світу. Вони обмінюються інформацією, складають список майстрів, які виготовляють ліри, а часом влаштовують справжні дискусії. «Плануємо створити Міжнародний фестиваль лірників, лірницькі табори, — дiлиться пан Мирон. — Готуємо виставку для молоді та дітей, присвячену цьому інструменту, та тих, хто опанував мистецтво гри на ній».
Коли до України приїжджають лірники, пан Мирон iз дружиною намагаються зустрітися з ними, щоб обмінятися цікавою інформацією та послухати гру на лірі. «Нещодавно з Німеччини до Львова приїжджав відомий майстер і лірник, колекціонер Курт Райхман, — розповідає чоловік. — Ми з ним зіграли кілька партій. Спілкуюся також iз польським лірником і ентузіастом Ремеком Мазур–Ганаєм, з Михайлом Тафійчуком iз Карпат.
Пан Мирон переконаний, що ліру чекає друге народження, вона невдовзі набуде такої ж популярності, як і раніше.
Людмила ВЕСЕЛЬСЬКА
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт