Бюлетень №4 (194) 2012 рік
Новини одним рядком:
27 січня – концерт В’ячеслава Захарова (Росія) у донецькому кафе «Бард», проспект Матросова, 27а
28 січня – проект «Видатні українці» у залі Національної спілки письменників України
29 січня – проект «Видатні українці» у Національному центрі народної культури — в музеї Івана Гончара
31 січня – концерт Олександра Супруна (Запоріжжя) у Севастопольському Будинку офіцерів ЧФ РФ
2 лютого – презентація книги Тараса Антиповича «Хронос» у Харківській книгарні «Є», вул. Сумська, 3
6 лютого – відкриття виставки «Літературні дворики Харкова» у Харківському літературному музеї
7 лютого – зустріч з істориком Володимиром Маслійчуком у Харківському літературному музеї
9 лютого – проект «Гражданин Поэт» у Палаці «Україна» в Києві
10 лютого – 50 років Володимиру Виговському, директору ліги КВН, засновнику фестивалю АП «Студентські струни» у Житомирі
10 лютого – концерт Олександри Скорук у Сумській муніципальній галереї(вул. Соборна, 27)
10 лютого – концерт Наталки Соболєвої у Російському культурному центрі Сімферополя, вул.Київська, 46
15 лютого – концерт Олега Сухарєва, Чернівці, Паб 34, вул. Головна, 34. Поч. 20.00. Вхід вільний.
15 лютого – презентація альбому пісень Тризубого Стаса у виконанні дуету «Простір музики», Київ, вул. Володимирська, 57
17 лютого – концерт Олега Сухарєва, Івано-Франківськ
18 лютого – концерт Олега Сухарєва, Бурштин (Івано-Франківська обл.)
21 лютого – концерт Олега Сухарєва, Львів, арт-кафе «Квартира 35» (вул. Вірменська, 35 «Дзиґа», 2-ий поверх)
24 лютого – Олег Сухарєв і гурт «Самі свої» у Києві, UNDERGROUND Music Hall, Московський проспект, 13-В
25 лютого – концерт гурту «Хорея козацька» у музеї укр. народного декоративного мистецтва, Київ, вул.І.Мазепи, 9, корп.29
25 лютого – Олег Сухарєв і гурт «Самі свої» у Білій Церкві, б-р 50-річчя Перемоги, 43-а
Вітаємо Володимира Виговського з полуднем віку!
Бажаємо нащадку славного гетьманського роду здоров’я та успіхів!
* * *
Той упав, той угору злетів.
Той втомився від довгих розлук.
На землі серед найкращих слів
Є слово найкраще – «друг»!
День прийде – і ми сядем за стіл.
Час прийде – стануть зайві слова.
Я твій друг – ділим горе навпіл
Ти мій друг – множим щастя на два.
І якої б ти не досяг висоти,
Хай буде чистою душа твоя…
Бо справжній друг – це, наче другий ти,
Бо справжній друг – це твоє друге «я»!
Володимир Шинкарук
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Прес-центр МПП «Видатні українці»
У КИЄВІ СТАРТУВАВ ПРОЕКТ «ВИДАТНІ УКРАЇНЦІ»
28-29 січня в Києві стартував мистецько-просвітницький проект «Видатні українці» — ініціатива, яка ставить собі за мету розказати більше про діяльність славних попередників та підняти з небуття досі незнані видатні імена українства. Захід відбувся завдяки спільним зусиллям автора проекту Сергія Василюка (лідер гурту «Тінь Сонця») та активістів культурного центру «Етно-вечірки в Києві» Івана Юрчика, Олексія Захарченка та Олександра Клімашевського. Хлопці переконані, що такий проект має велике майбутнє та велику актуальність для патріотичного виховання суспільства, насамперед молоді, тож планують проводити подібні вечори щомісяця.
Прем'єра проекту тривала два дні і була присвячена видатним українцям, народженим в січні, а також визначним подіям січня в українській історії. Гасло проекту «Якщо любиш — знай!»
28 січня акція відбулась у вишуканій залі Національної спілки письменників України. На ній були вшановані поети Василь Стус, Василь Симоненко, Володимир Сосюра, письменник Юрій Горліс-Горський. Великим відкриттям для багатьох гостей вечора стала постать Левка Мацієвича — легендарного пілота, видатного інженера та політика-самостійника. Доповідачами на вечорі були громадський діяч Володимир Шовкошитний, історики Володимир Сергійчук, Ігор Гирич, а також Сергій Василюк та Олексій Захарченко.
Доповіді вдало поєдналися з читанням віршів українських класиків поетами Сергієм Пантюком, Дмитром Княжичем, Дмитром Щербиною та музичними виступами Михайла Бойка (гурт «Колір ночі») та Сергія Василюка. На вечорі також були представлені щойно створені скульптором Дмитром Бур'яном гравюра Василя Симоненка та погруддя Юрія Горліса-Горського. Особлива увага вечора була зосереджена подіям напередодні бою під Крутами, Акту Злуки, 4-му універсалу Центральної Ради та діяльності Революційної української партії.
29 січня захід відбувся у Національному центрі народної культури — в музеї Івана Гончара. На ньому були вшановані хранителі української традиції Володимир Антонович, Павло Чубинський та Іван Гончар — Батько музею, художниця Марія Приймаченко та меценат Платон Симиренко. Про видатних українців говорили завідувач архівами музею Лідія Дубиківська-Кальненко, економіст-аграрій Олег Стах та студентка Іра Горак.
Паралелі сучасності та минулого провів відомий громадський діяч Білорусі В'ячеслав Сівчик. Від організаторів доповідав Іван Юрчик. Окрасою вечора стали музичні виступи Тараса Компаніченка, Тараса Силенка та Сергія Василюка, пісні яких гармонійно поєднують українську традицію і патріотичне виховання.
На думку глядачів та гостинних господарів ініціатива вдалася, тож такі вечори потрібно зробити доброю традицією. Оргкомітет проекту «Видатні українці» висловлює щиру подяку Національній Спілці Письменників України та Музею Івана Гончара.
разработка интернет магазина битрикс
Київ – гурт «Воанергес»
Вітання, Петре! Новина - нове відео від гурту Воанергес, зняла молодий київський режисер Дар'я Кутерга.
http://youtu.be/izQIlTIXbrQ
Харків – літературний музей
Книгарня «Є» та Харківський літературний музей запрошують на презентацію книги Тараса Антиповича «Хронос» (2 лютого о 18 годині, вул. Сумська, 3). Модератор – Тетяна Трофименко.
Тарас Антипович (1978) — прозаїк, журналіст. Народився й виріс у Полтаві, зараз живе в Києві. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював за фахом у різних періодичних виданнях. Його роман «Мізерія» («Нора друк», 2007) було визнано кращим літературним дебютом року за версією рейтингу «Книжка року». 2008 року у видавництві «Факт» вийшов цикл новел «Тіло і доля». Третя книга автора – сентиментальна повість «Лох» – поширювалася лише в електронному вигляді. 2009 року за поезію «Осінній кіберпанк» отримав першу премію в номінації «Пісенна лірика про кохання» літературного конкурсу «Коронація слова». 2011 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшов друком фантастичний роман Тараса Антиповича «Хронос».
Тарас Антипович – один із найцікавіших сучасних прозаїків. Лаконічність викладу поєднується з гостросюжетністю, а глибина проблематики – зі щирістю. Письменник не боїться говорити непопулярні речі – зокрема, вустами своїх персонажів проповідує філософію відчуження від «успішного світу», культу задоволень та усталених «понятій». Герої творів Антиповича прагнуть віднайти внутрішню цілісність, тобто врятувати власну душу, нехай і ціною тіла. Власне, це розмова про пошуки Бога – мовою сучасної людини. Доволі відверта розмова.
Контактні телефони 706-25-81 – Тетяна Трофименко
731-59-49 – Ігор Зарудко
«ЛІТЕРАТУРНІ ДВОРИКИ ХАРКОВА»
Харківський літературний музей запрошує на відкриття виставки «Літературні дворики Харкова», що відбудеться 6 лютого о 18.00.
На виставці будуть представлені фотографії, пов’язані з літературною історією нашого міста: будинок «Слово», де мешкали митці Розстріляного відродження, дворик, що пам’ятає Олександра Довженка (вул. Пушкінська, 62), Сабурова дача – одне з «найлітературніших» місць у Харкові – та ще багато цікавого. Григорій Сковорода і Гнат Хоткевич, Іван Бунін та сестри Синякови, Едуард Лімонов та Людмила Гурченко – дізнайтеся про їхні взаємини зі «старим Харковом», завітавши до Літмузею!
У межах виставки проводитиметься інтерактивна екскурсія.
Виставка «Літературні дворики Харкова» створена за результатами ІІ Міського краєзнавчого конкурсу студентських художньо-дослідницьких робіт «Харківські дворики», що відбувся у 2011 р.
Організатори виставки – Етнографічний музей «Слобожанські скарби» ім. Гната Хоткевича НТУ«ХПІ» та Харківський літературний музей.
Виставку можна буде відвідати з 6 лютого до 12 березня 2012 року за адресою:
вул. Фрунзе, 6
ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова» з понеділка по п’ятницю з 10 до 18 год.
Телефон для довідок та замовлення екскурсій 706-25-79
Боярка – Сергій Мороз
Київський міський будинок учителя
Абонемент
клубів «Співуча родина» та «Шанувальників романсу»
(спільні засідання)
Наша адреса: вул. Володимирська, 57
Телефон для довідок: 239-31-30
15 лютого 2012 р.
Із циклу «Пам'яті друга»
Презентація альбому пісень Тризубого Стаса (Станіслава Івановича Щербатих, поета, прозаїка, барда і гарного товариша) у виконанні дуету «Простір музики»
21 березня 2012 р.
Із циклу «Прилетіла ластівка»
Авторська програма Сергія Лазо, поета, барда за участю Наталії Сумської, народної артистки України та Віктора Павлика, заслуженого артиста України «Майстри часу та ще чогось…»
Дніпропетровськ – МА «АртВертеп»
Київ / Концерт гурту «Хорея козацька»
http://artvertep.com/poster/9343/3/18706.html
25 ЛЮТОГО 15:00
Національний музей українського народного декоративного мистецтва, вул.І.Мазепи, 9, корп.29
50 грн
Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Мистецьке об’єднання «Глечик», Мистецька агенція «Етнограунд» представляють спільний проект: «Вибрана музика». 25 лютого 2012 року о 15:00 концерт гурту: «Хорея козацька».
Адреса м. Київ, вул. І. Мазепи, 9, корп. 29, «Національний музей українського народного декоративного мистецтва».
Їхати авт. № 24, трол. № 38 до зупинки «Києво – Печерська лавра» (пройти на територію)
Тел. для довідок: 280-36-93
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Язык
Язык имеет в нашей жизни
большую значимость всегда.
Он говорит, какой отчизны
мы с вами дети, господа.
Так пусть звучат живым оркестром
все языки земных дорог,
но… дирижирует маэстро
всесильный Бог – любви залог.
Харків – Марк Босін
Уважаемый Петр!
В предпоследнем бюллетене ты поместил, ссылаясь на сайт Клуба Юрия Визбора, информацию о необходимости сбора денег для операции Алексея Пугачева. На нашем сайте это сообщение датировалось июлем. В сентябре эта операция была сделана (успешно), так что твое обращение оказалось слишком запоздалым. Мне представляется, что ты должен направить своим респондентам соответствующую информацию.
С наилучшими пожеланиями, М.Босин.
P.S. Від упорядника. Радий, що Олексій Пугачов вже здоровий, але маю застереження щодо занедбаної роботи сайту Харківського клубу пісенної поезії ім.Ю.Візбора, який інколи відвідую. На 1 лютого 2012 року звернення про збір 40000 грн. на операцію – остання новина на сайті клубу http://www.vizborclub.com/vizborclub/news.php Якщо просили допомогти («Дорогие Харьковчане и жители других городов Украины!») не вказавши характер і строк операції, а планова операція можлива й через рік, то потурбуйтесь своєчасно повідомити відвідувачам сайту про зняття проблеми.
Київ – розсилка сайту http://www.festivali.org.ua/
У известного киевского барда Анатолия Лемыша инфаркт. Ему требуется помощь. Подробности здесь: http://www.arsenalclub.org/frm/index.php?t=118
http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=1896
10 февраля в Симферополе в Русском культурном центре состоится концерт Натальи Соболевой. Адрес: Киевская, 46, начало 18:00. Как всегда, будет лотерея (билет 30гр) на которой будут разыгрываться Наташины диски и записи с разных концертов проекта «Бардландия».
О Птахе: http://www.bards.name/ptaha, http://www.bardland.net/eventitems/?id=163
Боярка – Віталій Падалка
тут-новини з життя папуги-втікача
https://picasaweb.google.com/102178925897747464814/aCIbJH#5702396927745779554
Для тих, хто сьогодні приєднався, і не знає всієї передісторії:
в ботанічному саду ім.Фоміна зимує великий зелений папуга, який втік у когось з квартири. Зараз стоять серйозні морози, але втікач стійко їх переносить, незважаючи на своє південне походження. Люди носять йому поїсти. У нього там пристойна компанія (див.фото, частина з компаньйонів потрапила в кадр). Я по дорозі на роботу забігаю в ботанічний сад і щодня роблю декілька знімків папуги (ну, і ще що там потрапить цікаве в кадр).
Для новеньких перегляд краще почати звідси https://picasaweb.google.com/lh/myphotos (тут всі мої альбоми, які ще не видалив).
Конкретно про папугу - ось тут https://picasaweb.google.com/102178925897747464814/aCIbJH («Зима і трохи снігу»)
Суми – Сергій П’ятаченко
«Ми – Суми!»
Суми багаті на різного роду фестивалі – музичні, кінематографічні, бардівські, фольклорні тощо. Проте власного поетичного фестивалю наше місто ще не мало. Тому ми – літературно-мистецька студія «Орфей» – й спробували виправити цю несправедливість і започаткувати фестиваль молодих поетів, які б у своїй сукупності мали право заявити: «Ми – Суми!».
Приємно, що цю ідею підтримала міська влада. Це дало можливість громадську ініціативу вивести на більш високий рівень. До участі у фестивалі зголосились не лише сумські автори, а й молодь з районів, особливо активними виявились конотопчани та білопільчани. Завітали також гості та учасники з Києва. Вірші, які прозвучали, виявили високий рівень і фестивалю, і сумської україномовної поезії загалом. Фестиваль став знаковою подією, яка засвідчила, за словами голови журі поета Миколи Гриценка той факт, що у Сумах українська поезія є. І це найголовніший результат, який відтепер треба брати до уваги при розгляді мистецьких тенденцій в Сумах та Україні загалом.
Гадаю, не варто особливо акцентувати на іменах переможців, бо перемогла, як прийнято говорити у таких випадках, поезія. Перемогли глядачі, перемогли Суми. Ну і звичайно ж, перемогли молоді сумські поети, отримавши можливість виступити, поспілкуватись з однодумцями, побачити свої вірші у збірці учасників фестивалю.
Тематика віршів, які прозвучали в конкурсній та позаконкурсній частині, безперечно, найрізноманітніша. Проте найчастіше звучала тема міста – Сум чи просто узагальненого образу міста. Це надзвичайно симптоматично для сьогоднішньої поезії, оскільки місто у нашого сучасника викликає широкий діапазон почуттів – від любові й захоплення до страху та ненависті. І все це широким спектром барв відбиває молодіжна поезія. Тому можна сказати, що учасники фестивалю, кожен своїм виступом, щось додавав до колективного поетичного портрета рідного міста. А отже ця збірочка є своєрідним презентаційним виданням про Суми, його мешканців, історію, настрої, очікування, врешті-решт, його душу.
Ще одним важливим моментом є те, що фестиваль відбувся як україномовний, адже в Сумах зросло нове покоління україномовних авторів із гарним знанням і відчуттям мови. Вони намагаються поєднати книжну інтелектуальність, бо є переважно студентами вишів, і сучасну молодіжну субкультуру з її сленговістю, викликом, епатажем, зниженою лексикою.
Гадаю, кожен знайде серед цих 28 авторів щось до душі, і не раз відкриє улюблені сторінки. Або зайде на сайт фестивалю, де також розміщені твори різних за фахом, віком, світоглядом учасників фестивалю – конкурсантів, гостей, членів журі.
Фестиваль, проведений восени 2011 року, став першим і будемо сподіватись – не останнім у Сумах. Він виявив глибоку зацікавленість у подібних заходах не лише пишучої памолоді, а й значно ширшої аудиторії. Тому до зустрічі на наступних фестивалях, яким однозначно - бути!
Сергій П’ятаченко, керівник проекту, голова оргкомітету
І міського фестивалю молодіжної поезії «Ми – Суми!»
Пан Сергій прислав вірші 27 учасників фестивалю, але в бюлетені можу опублікувати тільки частину – упорядник
|
Анна МАЛІГОН
Передмістя. Строфи
* передмістя – це там, де спиняються знаки, де сам опиняєшся, перехворівши на всі вистави астматичних асфальтів і віддаєшся лісам з їх маленькими звірами і безмежними голосами
* передмістя – це там де вода перейшовши смак рідини, починає шукати річку у тобі. І ти перетворюєшся на знак бездоріжний, чи то окличний
* передмістя – це там, де кожен собі ацтек тобто лікар, де пише трава рецепти за відсутності чорних аптек із полохливими фармацевтами
* передмістя – це там, де на спині важкий багаж перенісши, дихаєш рівно й легко і тінь твоя – вільна, майже така ж гостра, як у нічного лелеки
* передмістя – це там де сніги без дітей не скриплять де жадні дівчата по разу недогуляли де тягнеться від народження свят золота пуповина гірлянди. |
Альона РАДЬКО
По-сумськи…
Діти, зеки, проститутки... Всі поснули. Місто - ні. Ще вмиваються маршрутки У вечірньому багні. Ще тролейбусові роги Роблять дикий феєрверк, Блиск кидає на дорогу Той ліхтар, що ще не вмер. Хоч і йшло із школи рано, Заблудилося маля. Вже замовкло. "Мамо! Мамо!" - Вже не чуть, як промовля. А жебрак рахує гроші І складає у свиню. Хто сказав, що не хороші Ті, хто знають ціну дню? Стрілка збігла за півночі, Закривають ресторан, Чути жах і крик дівочий, Кожен в нас собі є пан. Стихло все, лиш не спинився Часу біг і бруд реклам. Ніч - ніщо. Світ не змінився, Лиш помер то тут то там. Промовляє до народу Харитоненко старий, Чути Псел ганяє воду - Голос Міста... Ти - німий. |
|
Ольга БЄЛЯЄВА
* Далеко Гуляйполе І ти в нім загубився… Не думала б ніколи, Що знов побачиш світ. Із шаблею живою Вночі мені наснився, Із прапором свободи, Якому сотні літ.
Роздмухуєш ти небо Яскравістю проміння. До тебе простягаю Я руки, мов магніт… Я бачу твої груди Скривавлені й невинні. Я чую: б’ється серце, Якому сотні літ.
І знову грають сурми, І знов тобі в дорогу. Ти бачиш рідні Суми З відчинених воріт. Я буду пам’ятати Лише тебе – живого Й чекати в Гуляйполі Хоч сотні тисяч літ. |
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
РІКИ СЛОБОЖАНЩИНИ (ТРИПТИХ)
1.РІКА ГЛОБАЛЬНОГО ПОТЕПЛІННЯ: Суми
Тут небо так низько, що ходять зігнувшись, і в товщах туманів дірявлять ходи. І я набираю по вінця води – і ось я рікою текти уже мушу. Я ляжу на себе, я буду поромом, моя течія стане правилом гри. І місто сповзає до мене з гори, пливе і сигналить димами хімпрому. Куди нам плисти, і куди нам пристати? Ми вже обламалися, бігме, не раз. Куди ми впадемо – в дніпро чи в маразм, щоб з нас посміялись русалки хвостаті? Непевність буття і сумнівність персони – нехитрий зладнали ми, брате, багаж. Іще по сто грам, і вперед – в бон вояж, і крутять штурвали хай жертви шансону. Я ляжу на себе, я буду ридати. Це схоже на зону в самому собі – домашній гулаг, персональний сибір, і я – пожиттєво, від дати до дати. Щось темне і зле нам у душі налито, немов руський бунт чи єврейський погром… Димить косяками плавучий хімпром. Сміються русалки. А що їм робити? |
|
Вікторія ЄВТУШЕНКО
Грамофон
Світ – грамофон, а я його платівка: Від вальсу голки звуки видаю. Великий світ, а я – його частинка, Що самостійна часом лиш вдаю…
Світ – грамофон, я граю лиш людинку. Закон людський нам правило дає: Хто гроші платить – обира платівку, Платівка ж а чи грає, чи вдає…
Марія ПАНТЮХ
Хотіла б…
Хотіла б я хмаркою бути, літати по світі. І бачити всіх навколо, за всіх радіти.
Хотіла б я піснею чистою В небо злітати. Хотіла б вогнищем теплим Яскраво палати.
Хотіла б сніжинками білими Спускатись на гори. Прозорим холодним струмочком Впадати в море.
Гарячим спеченим хлібом Іти до столу, І жовтогарячим листям Спадать додолу.
Хотіла б маленькою стрілкою Мірять години. Хотіла б…Цього замало, Я ж просто людина! |
Ірина КОЗЛОВА
*** У цій опівнічній розмові, у змові, у зливі, у злоті, у цім опівнічнім польоті, у зроненім слові нічному, у зраненім морі, на зломі, на синій оцій паполомі, на зорянім лоні, в полоні, у присмаку кави гіркому - додому, дитино, додому, на білій долоні, при скроні, солоні, дитино, солоні, нервові, дитино, нервові, в нічному оброненім слові, у схлипі оцім світанковім, в короні, в долоні, в долині, на битій морозом калині, останні, бо невідмоленні, калені, дитино, шалені, нетлінні, стосильні, осінні, в коліноукліннім сумлінні, в тремтінні тонкого спокою, в нестерпнім жаданні двобою, у присмерку давнього літа, - зотліти, злетіти з орбіти, любити, дитино, любити, спалити мости і помости, у гості, дитино, у гості... |
|
Олена САВЕЛА
* Яка вона, моя душа, на дотик? Ти порпався у ній, то мусиш знати. І вживлюються в серце антидоти, Впиваючись самісінько у грати. І мозок шаленіє від робусти, Арабіки, ексцельзи чи кальяну. Вона іде, тож хай її відпустить Оця Земля, загублена і п’яна. Оця Земля ось, випадково дана, Саме оця ось, вирвана тобою. Залишаться перони і майдани, І вічний світ в очікуванні бою. І ти лишишся, сам у нашім сквері. Яка вона, моя душа, не бачив? Застиглим криком стліла на папері, Не встигнувши побачене пробачить. |
Володимир ХУДЕНКО
(прапор)
Силилось повернути Роти і ескадрони Ранки і перегони Дай мені ці жнива Дай мені ці покоси Цю переспілу школу Дай ще й оцю «опаску» Вени собі не ріж
Вени бо ці кохаю Душаться кляті Суми О відлітайте в вічність В табір моїх дітей Вас перекриє прапор Вас заламає прапор Вас одспіває прапор Дітки котрих зберіг. |
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
До 130-річчя Івана Огієнка
(газета «Голос України» від 2 лютого 2012 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=247395
«Не питай, чого в мене заплакані очі» — ця відома пісня звучала під час урочистостей до 130-ї річниці з дня народження Івана Огієнка, які відбулися в Житомирському палаці культури. Співали студенти коледжу культури і мистецтв, що носить ім’я цього видатного українця. Пісня, яку вважають народною, не випадково стала родзинкою святкувань. Її слова написав Іван Огієнко. Він залишив свій слід в історії не тільки як видатний мовознавець, міністр освіти в уряді УНР, засновник і ректор Кам’янець-Подільського університету, перекладач Біблії українською мовою, релігійний діяч. У січні 1919 року уряд Української Народної Республіки призначив професора Огієнка головним урядником урочистостей на честь проголошення Акту Злуки України та доручив йому очолити всі церемонії. Саме він визначив 22 січня датою цих урочистостей.
Святкування продовжилися у Брусилові, де 130 років тому народився видатний діяч: було покладено квіти до пам’ятного знака на місці, де стояла хата його батьків, та до пам’ятника біля музею, що присвячений життю та творчості Івана Огієнка. Працівники музею гостинно запросили на екскурсію гостей, серед яких були депутати Верховної Ради України минулих та нинішнього скликань, а також науковці, котрі доклали найбільше зусиль для вивчення внеску Огієнка в науку.
— Він був переконаний, що настане той час, коли Україна стане вільною, і заповів передати сюди свою бібліотеку, яка нині зберігається в Канаді. Ми повинні здійснити свій синівський обов’язок перед цією людиною і своєю нацією, осягнути творчість Івана Огієнка, вивчати його твори у школі, шанувати його пам’ять, — наголосив політик Іван Заєць.
І ярий крик, і біль тужавий
(газета «Голос України» від 2 лютого 2012 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=247405
Володимир ВИТВИЦЬКИЙ
Сьогодні минає 115 років з дня народження видатного українського письменника Євгена Маланюка
23-річним офіцером петлюрівської армії імлистої листопадової днини 1920 року перетнув Євген Маланюк Збруч. Перейшов разом з тисячами своїх соратників по боротьбі за волю України, щоб згодом, майже через сімдесят років, нарешті повернутися сюди, на рідну землю. Повернутися своєю правдою, несхитністю, вірністю тим високим національним ідеалам, яким він ніколи не зраджував, за які боровся шаблею і словом. Повернутися одним з найбільших українських поетів ХХ століття.
«Сниться синя Синюха і верби над плесом»
Це він на третьому році вимушеної еміграції зболено напише, звертаючись до милої серцю України:
«Що мені телефони, версалі, експреси?
Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар.
Сниться гомін дубів прадідівських та річка,
Біла хата та тепла долоня сестри...
Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!»
Але нерідко голос поета набирає таких несподіваних гнівних відтінків і тонів, якого, траплялося, не сприймали навіть його найближчі друзі:
«Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ж Ти коханка, а не мати, —
Зрадлива бранко степова!»
То «Псалми степу», написані на початку вересня 1923 року в таборі для переміщених осіб у польському містечку Каліш. Певна річ, що продиктовані вони насамперед болем, пережитим зі втратою вітчизни, прикрою поразкою національно-визвольних змагань, еміграційною безпорадністю.
І все-таки цей чотиривірш завершується в іншій тональності. Поет ніби виправдовується за свою болючу нестриманість:
«Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші
Гіркі й пісні глуха душа співа».
А у «Варязькій баладі» Україна в Маланюка постає в образі легковажної повії, яка розтринькала усі надбання попередників-державників («Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»), а вночі відьмою, розгорнувши кажанові крила, летить «страшна й розхристана на шабаш — своїх дітей байстрючу пити кров...». Тут кожен рядок, немов удар батога. Таким чином поет прагне привести зневірений народ до пам’яті, повернути йому національну свідомість, національну гідність. Ця начебто нелюбов, як може здатися на перший погляд, йде від великої любові. Як це робили і його великі попередники, зокрема Пантелеймон Куліш й Іван Франко.
Серед тих, що кликали до бою
Євгена Маланюка літературознавці відносять до так званої празької школи, основу якої становили вчорашні учасники визвольних змагань 1917—1920 років, які не з власної волі опинилися на чужині, зокрема у столиці Чехо-Словаччини. Це були особистості, які сприйняли поразку української революції як національну ганьбу, але не впали у розпач, не опустили руки, а, навпаки, — вірили в силу духу свого народу, кликали його до бою. Згадаймо хоча б безкомпромісну статтю Олени Теліги «Партачі життя», в якій вона показує-розвінчує бездарність лідерів Центральної Ради, які через свою безпечність, довірливість, недалекоглядність привели Україну до політичної катастрофи. Безперечно, це літературне угрупування, сформоване на межі українського й європейського світів, зазнало потужних впливів західної культури. Вони, за словами тієї ж Олени Теліги, змагалися всіма своїми силами й талантом, аби створити новий тип українця.
Але є й інший аспект, на який майже ніхто не звертає увагу. Усі «пражани» були активними авторами «Літературно-наукового вістника» і «Вістника», які у Львові редагував Дмитро Донцов. Втім, такий наголос було зроблено ще у 1928 році літературним критиком Феліксом Якубовським, який у своїй лекції «Національне й соціальне в українській літературі», прочитаній у Києві, наголосив, що «в Західній Україні є дуже цікавий і талановитий поет Маланюк, учень Донцова», чим викликав на себе бурю ортодоксальної критики. І насамперед закидали лектору те, що він хвалив Маланюка епітетами «цікавий і талановитий», а не дав йому соціальної характеристики. Хоча заперечувати цікавість і талановитість уже на той час автора поетичних книг «Стилет і стилос» та «Гербарій» — інакше, ніж професійним маразмом, назвати не можна.
Та повернемося до творчих контактів поета з «Літературно-науковим вістником». Саме вони дали право видатному українському історику Ярославу Дашкевичу на порозі нинішнього століття сказати буквально таке: «Якось поза увагою сучасного інтелектуала опинився велетенський вплив «неглибокої й неоригінальної... сірої» людини як на маси, так і на індивідуальності (хоча б на когорту «вісниківців», всупереч правді — лише для того, щоб уникнути імені Донцова, перейменованих на «празьку» чи навіть «варшавську школу», хоча для них ні в Празі, ні у Варшаві жодної «школи» не було, а школа була в особі Донцова та його «Літературно-наукового вісника» і «Вістника» у Львові)».
А в кишені піджака лежав квиток на вечірній спектакль
Непростим, тернистим було й особисте життя Є. Маланюка. Коли хлопчині, який народився у степовому містечку Архангород (тепер Новоархангельськ на території нинішньої Кіровоградської області), заледве минуло шістнадцять років, померла його мати, яка походила з родини сербських осадчих, з дворянського роду. Через кілька літ не стало і батька. Три сірих роки у холоді й голоді провів у таборах для інтернованої петлюрівської армії. Щоправда, потім закінчив господарську академію у чеських Подєбрадах, здобув інженерний фах.
У 33-річному віці одружився з чешкою Богумілою Савицькою, що походила з Моравії. Невдовзі у молодого подружжя народився син Богдан, родина жила у Варшаві, де Євген Филимонович працював інженером. Здавалося, все налагоджується, входить у звичну життєву колію після багатьох років митарств поета-вигнанця. Але всі добрі надії розбила-знищила війна, яка смертельним смерчем котилася скривавленою Європою.
Фронт невпинно наближався до польської столиці. Письменник добре розумів, що залишатися у Варшаві — це ризикувати як власним життям, так і своєї родини. Підштовхнув до такого кроку і лист від Петра Одарченка зі страшною звісткою: йшлося про дику розправу енкавеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів, що на Львівщині. «У Варшаві ми, властиво, все покинули, як стояло... Аж страшно згадати!», — писав письменник згодом у листі до Оксани Сембай-Галицької.
Вирішили перебратися у моравське село Кундштат, де мешкала рідня матері Богуміли. Та в даному разі поет недооцінив можливості сталінських опричників. Як тільки радянські війська у травні сорок п’ятого року зайняли сусіднє село, пізно увечері до Маланюків навідався місцевий поліцейський і попередив, що військова комендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягають негайному арешту. Є там і прізвище Євгена Маланюка. Тієї ж ночі поет покинув моравське село. Через той поспіх та хворобу сина дружина зосталася в Моравії.
Попервах ніхто з цієї несподіваної розлуки трагедії не робив — сподівалися, що надовго червоний режим не затримається. Коли ж стало зрозумілим, що радянське військо не поспішає залишати Чехо-Словаччину, Богуміла з сином спробувала перетнути кордон з Німеччиною нелегально. Але їх затримали прикордонники. Щоправда, повірили на слово, що мати з сином заблудилися — і відпустили.
Зустрівся Євген Маланюк з дружиною аж восени 1962 року. У Варшаві. Колишній офіцер, вийшовши на пенсію, все-таки зважився на такий доволі ризикований крок. Хоч у польському посольстві в США (на американський континент письменник переїхав у 1949 році) прямо заявили, що не можуть гарантувати йому безпеку.
Чому саме вибрали польську столицю? По-перше, то було місто їхньої молодості, з яким пов’язані приємні спомини. А по-друге, у Варшаві жила рідна сестра Богуміли, що значно полегшувало там перебування двох уже немолодих людей. І все-таки польські «тайняки» не випускали їх з поля зору, ходили буквально назирцем. Але до арешту не дійшло. «Мама вернулася до Праги розхвильована, але дуже щаслива», — згадував пізніше син Богдан. Щоправда, їй усе-таки довелось давати пояснення тамтешній спецслужбі. А через рік Богуміли не стало. «Прошу Вас замовити Службу Божу за упокій душі раби Божої Богуміли, яка залишила мене й сина 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча Дружина. Стан мій такий, що писати про нього не варто. Мушу пережити і якось далі жити, але сенсу життя вже майже немає», — писав поет через місяць після смерті дружини до вже згаданої О. Сембай-Галицької.
І все-таки після довгої розлуки він хотів побачити сина. І наприкінці літа Богдан нарешті прилітає в Америку. Настільки все конспірувалося, аби не зашкодити синові, що навіть запрошення для приїзду оформили від іншої особи. Осінь вони прожили разом, багато мандрували, а ще більше — розмовляли. Саме ця зустріч додала письменникові декілька років життя. Тепер Євген Филимонович чекав від сина нових листів, сподівався на нову зустріч. І вона відбулася влітку 1967 року в Парижі. А потім вони здійснили мандрівку Італією.
Через півроку — 16 лютого 1968 року — Євгена Маланюка не стало. Він помер від серцевого нападу у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли наступного дня на підлозі зі складеними на грудях руками. Про що він просив у Всевишнього — ми можемо тільки здогадуватися. А в кишені його піджака лежав квиток на вечірній спектакль у місцевій опері.
Грізне мементо для державності — малоросійство
Маланюка нам треба читати й перечитувати, адже його поезія й публіцистика наскрізь актуальні і сьогодні. І залишатимуться такими, допоки житиме під сонцем український народ. «Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на грунті національної культури — ось чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом...» Це з його реферата, з яким молодий військовий старшина у 1922 році виступив у польському містечку Каліш, у таборі інтернованих вояків УНР, які пізньої осені два роки тому перейшли польський кордон і припинили збройну боротьбу за незалежність України.
Хіба втратила актуальність сьогодні ця теза? Анітрохи.
Чи взяти інше. У статті «Малоросійство», написаної з нагоди сорокових роковин жовтневого перевороту в Росії, письменник застерігає:
«...Проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо». Наче у воду дивився!
Принагідно нагадаємо читачам, що саме мав на увазі письменник під цим поняттям. За його словами, малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство (підкр. Є. М.). Це, кажучи московською урядовою мовою ХVІІ століття, — шатость черкасская, а мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це самоотверженность малороссійская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада й агентурність.
«Малоросійство, — наголошував Євген Маланюк, — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».
***
Маланюкова поезія, Маланюкова публіцистика — це своєрідне радіоактивне опромінення ракових клітин українського характеру, а точніше — малоросійського менталітету: безвільності, пристосуванства, егоїзму, загумінковості... Це він у таборі інтернованих у 1921 році з болем напише про тих, хто не зумів у вирі великих політичних потрясінь скористатися своїм шансом здобути свободу і державність:
«Каліка, смерд — такий він і донині,
Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.
Самсоном темним зруйнував святині.
Розбив давно сінайськую скрижаль».
Маланюкове слово надихає-зміцнює здорові національні сили, мобілізовує українство відстоювати свої права. Після заглиблення в його поетичні інвективи вже неможливо стояти на колінах, випрошуючи у ворога милості. Чи не тому за тоталітарних часів так боялися Маланюкового слова, намагаючись відсторонити-відмежувати від нього усіх живущих у московській імперії, і насамперед — українців, яким передусім воно адресоване. Отож, поет зовсім не лукавив, коли ще на початках творчого шляху викарбував своєрідний епіграф свого многотрудного життя:
«Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх».
Перед закриттям «Гражданина Поэта» почують у Києві
(газета «День» від 2 лютого 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/222957/
Проект «Гражданин Поэт» — витвір відомого продюсера Андрія Васильєва побачать кияни, які прийдуть 9 лютого до Палацу «Україна». У виставі популярний актор театру й кіно Михайло Єфремов читає вірші Дмитра Бикова на злободенні теми, виступаючи в образах класиків російської літератури — Некрасова, Пушкіна, Гоголя, Міхалкова, Лермонтова, Крилова, Симонова, Євтушенка, Єсеніна, Маяковського. Наприклад, як звучав би знаменитий дитячий вірш про «Дядю Стьопу» Міхалкова у зв’язку з тим, що російський олігарх Михайло Прохоров вирішив очолити партію «Правое дело», або оповідання Гоголя про події вже в нашій країні (Януковича і Тимошенко), виконане в стилі реп на музику Васі Обломова у версії Дмитра Бикова викладеній Михайлом Єфремовим? Лише за першу добу появи чергового ролика в мережі youtube.com (інтернет-портал F-5), його переглядає понад 100 тисяч осіб. До речі, «Гражданин Поэт» відзначатиме закінчення проекту 5 березня (наступного дня після президентських виборів у РФ) концертом із назвою «Гражданская панихида на смерть Проекта», який відбудеться в Crocus City Hall у Москві. Про рішення закрити проект на піку його популярності оголосив Андрій Васильєв в інтерв’ю виданню The New Times. Нагадаємо, програма «Гражданин Поэт» спочатку називалася «Поэт и гражданин» і виходила на каналі «Дождь». Згодом передача переїхала на інтернет-портал F5 і радіо «Эхо-камера-Москвы». Вірші Дмитра Бикова, стилізовані під твори російських поетів, у виконанні Михайла Єфремова стали настільки популярними, що актори почали виступати наживо — перші концерти відбулися в Московському театрі естради, потім пройшли гастролі проекту. Проект «Гражданин Поэт» випустив книжку, а також став володарем публіцистичної премії «ПолитПросвет», повідомляє Аліса АНТОНЕКО.
Рубрика – «Скарби поезії»
ШИНКАРУК Володимир Федорович (19.08.1954, с.Вчорайшнє Ружинського району Житомирської області) – пісні почав писати ще в школі, учасник фестивалів «Червона Рута» та «Оберіг». Співпрацював із відомим бардом Юрієм Візбором (пісня «Полоцьк»). Як продюсер гастролював з переможцями фестивалю «Червона Рута» в Україні та за кордоном. Професор Житомирського університету. Заслужений працівник культури України. Член журі багатьох фестивалів. Художній керівник фестивалю «Студентські струни» (Житомир). Режисер і ведучий концертних програм. Лауреат кількох літературних премій. Переможець конкурсу «Коронація слова - 2010» у номінації «Пісенна лірика про кохання». Автор 2-х аудіо-альбомів і 4-х компакт-дисків задушевних та іронічних пісень. Видав шість збірок поезії, дві книги оповідань, роман «Тренер».
Вірші поета друкувалися у 45 номерах бюлетеню. Два роки тому тисячі прихильників його творчості підтримали доброчинну акцію «На два життя одразу». Підсумком акції стала книга віршів і оповідань В.Шинкарука з аналогічною назвою. Пропоную нові (окрім завершального міні-вірша) твори поета, які написані в часи спротиву небезпечній хворобі.
Упорядник
|
НА ПЕРШІЙ ЛІНІЇ ВОГНЮ
І совість болить, і тривожить сумління, Штормить і розхитує долю мою… Ну ось уже вийшло моє покоління На першу лінію вогню.
Здавалось, ще рано нам бити на сполох, Життя, як дорога, що не має кінця, Та посеред пісні зривається голос І рвуться струни й серця.
Учусь не брехати ні в думці, ні в слові, Іду, спотикаючись, до каяття. Завжди треба бути до смерті готовим, Та свято вірити в життя.
* * * Я. Гапоновій
Не біда, що засипало листя доріжки, І не страшно, що літо було – і нема… Пам’ятай, до весни залишилося трішки – Всього лиш одна зима.
Увімкни у душі своїй світло усмішки, Хай за вікнами знову бушує гроза. Пам’ятай, що до щастя лишилося трішки – Всього лиш одна сльоза.
* * *
Уночі Я Прошу серце, Щоб билось тихіше, Бо розбудить усіх В моїм домі…
* * *
Небо блакитне, немов після синьки, Вітер затих – не гуде і не свище. А змерзлі дерева стають навшпиньки, Щоб бути до теплого сонця ближче.
Весну дістаю із поштової скриньки, Речі зимові несу на горище, І теж мимоволі стаю навшпиньки, Щоб бути до теплого сонця ближче.
* * *
Викидаю з душі Непотріб. Хочу щоб в ній Помістилося Небо. |
ФІЛОСОФІЗМИ
1. Два рази прожити життя нікому не вдасться. А світ наш – настільки складний, настільки ж прекрасний. Як мало потрібно мені для щастя. Як багато потрібно мені, щоб не бути нещасним.
2. Я витерплю все, все на світі зумію, Натура у мене уперта. Останньою, справді, вмирає надія, А дурість вона безсмертна.
3. Прожиті роки я збираю докупи, Рахую прибутки й витрати. Це правда, що справжніх друзів не купиш, Їх можна лише продати!
4. Іти, летіти, рватись до мети Крізь темні ночі й ранки променисті! А хто народжений лише повзти, Мабуть, ніколи той не буде чистим…
* * *
Збираю спогади в букет. Печально й солодко мені. А ночі темний силует Уже маячить у вікні.
І батогами б’ють дощі, І вітер, мов колючий дріт… Дістану райдугу з душі – Нехай світлішим стане світ!
* * *
Музика – серйозна справа, Я про це скажу без жарту: Квінта, терція, октава… А мені миліша – кварта! |
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт