Вітаємо всіх із 2013 роком
Київ – Олександр Музика
Доброго дня, Петре Васильовичу!
Отримав, дякую.
Хотів сказати, що 8-9 грудня проходив київський відбір фестивалю "Червона Рута" (так, є ще такий!). Я зі своїм гуртом в номінації "рок-музика" попав поки в число резервістів до фіналу, а в акустиці не пройшов далі відбору (до речі, деякі з організаторів фестивалю такому рішенню суддів здивувалися). Але є дуже приємна новина - Леся Рой та її "Телері" вийшли до фінального раунду напряму. Якщо будете щось про це писати, зауважте повний список тих, що пройшов київський відбір або попав у резерв - http://www.chervonaruta.info/info.php?category=294
РЕЗУЛЬТАТИ
відбіркового конкурсу ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики
“Червона рута - 2013” у м. Київ 07-09.12.12
1. Український автентичний фольклор:
Переможці:
- гурт «Роксоланія» (м. Київ) - напрям «гуртовий спів»
- гурт «Стріла» (м. Київ) - напрям «гуртовий спів»
- Сербіна Наталя (м. Київ) - напрям «сольний спів»
- тріо «Навна» (м. Київ) - напрям «гуртовий спів»
- Ватаг Леся (с. Озадівка, Бердичівський район, Житомирська обл.) - напрям «сольний спів»
- дует Юлі Новосад та Анастасії Друзюк (м. Київ) - напрям «гуртовий спів»
- Чумаченко Анастасія (м. Одеса) - напрям «сольний спів»
- Нечипоренко Сергій (смт. Володарка, Київська обл.) - напрям «кобзарсько-лірницьке виконавство»
- Святослав Силенко (м. Київ) - напрям «кобзарсько-лірницьке виконавство»
- Дмитро Лук’яненко (м. Глухів, Сумська обл.)- напрям «кобзарсько-лірницьке виконавство»
Резервісти:
- Слободенюк Галина (м. Харків) - напрям «сольний спів»
- тріо «Козачка» (м. Київ) - напрям «гуртовий спів»
- дует Лідії та Олександри Яковенко (м. Біла Церква) - напрям «гуртовий спів»
- Котлінська Юля (с.Січинці, Дунаєвецький район, Хмельницька обл.) - напрям «сольний спів»
- гурт «Любисток» (с. Бишів, Київська обл.) - напрям «виконання обрядів»
- гурт «Любисток» (с. Утішків, Буський район, Львівська обл.) - напрям «гуртовий спів»
- тріо «Дивина» (м. Донецьк) - напрям «гуртовий спів»
- Віксніна Марія (м. Київ) - напрям «кобзарсько-лірницьке виконавство»
3. Акустична музика
Переможці:
- 1. гурт «Телері»
- 2. Набожняк Роман
- 3. Кищенко Анатолій
Резервісти:
- 1. Кардаш Маргарита
- 2. гурт «Обсерваторія»
- 3. гурт «Лакі Бар» («Lucky Bar»)
- 4. гурт «Теді Ведмеді»
- 5. Гусарук Юрій
- 6. Криса Орест
- 7. дует Атланова і Балашов
- 8. гурт «Спіноза»
- 9. гурт «Ярмій»
- 10. гурт «Хані Пай» («Honey Pie»)
Суми – Сергій П’ятаченко
Ольга БРАЖНИК
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
у поетичному дійстві «КОЛО ПРОРОЦТВ»
музичний супровід:
арт-моб «РИТМИ ЖИТТЯ»
Ян ЖИЛАВИЙ (гітара)
Місцезнаходження: СМуГа, вулиця Соборна, 27
Початок: 21 грудня о 17:30
Київ – розсилка сайту http://festivali.org.ua/
21 декабря 2012 (пятница) 19.30
Клуб авторской песни «Арсенал»
ДОМ ТЕХНИЧЕСКОГО И КУЛЬТУРНОГО ТВОРЧЕСТВА МОЛОДЁЖИ «ПЕЧЕРСК»
г.Киев, ул. Московская, 3. Ст. М «Арсенальная» в помещении КАП представляет
Литературно-музыкальный Салон Олега Рубанского к 20-летию творческих программ
Концерт-встреча Игорь ДАШКО г. Кременчуг, автор-исполнитель, организатор многих песенных проектов, один из первых руководителей Клуба авторской песни в Кременчуге
Вход 30 гр.
Справки: 0505460057, 0958088103
XXVII фестиваль памяти Артура Григоряна СОСТОИТСЯ в Ялте 5-6-7 января 2013 года. Регистрация участников и гостей фестиваля в городском центре культуры с 12 часов 5 января. По вопросам поселения обращаться к И.Г.Вульфиусу.
Положение о фестивале пока не предоставлено организаторами, но вряд ли оно будет кардинально отличаться от положений прошлых лет.
Миколаїв – Ольга Золотухіна
Здравствуйте!
Бард-клуб БЕЛАЯ ВОРОНА приветствует вас накануне своего 25-летнего юбилея и приглашает на концерт, посвященный этой дате!
КОНЦЕРТ СОСТОИТСЯ:
22 декабря в библиотеке им.Кропивницкого.
Начало в 17-30.
Вход свободный!
icq 425-144-750
моб.Life 063 3197445
моб MTS 095 1980240
моб. Kyivstar/Beeline 096 0640720 zzolotko@gmail.com
Боярка – Сергій Мороз
Концертні програми дуету «Простір музики» в музеї Тараса Шевченка впродовж 2013 року
- 16 січня. Пісні на вірші Василя Стуса. (З нагоди 75-ї річниці з дня народження поета);
- 13 березня. Пісні на вірші Тараса Шевченка;
- 28 серпня. Пісні на вірші сучасних українських поетів. В.Слапчук, Н.Горик, А.Таран, Т.Яков’юк, Р.Радишевський;
- 23 жовтня. Пісні січових стрільців та воїнів УПА.
Луцьк – Руслана Мельник
Доброго вечора! Це ролик про діяльність нашої організації 2011-2012 року та фестиваль. Перегляньте! http://www.youtube.com/watch?v=_GlpOtDa0v8&list=UUGbteAe-wrYPapAqNe2izJw&index=1
Передача про фестиваль http://www.ex.ua/view_storage/350315529501 якщо буде потрібен код доступу: 350315529501
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Топ-новость на сайте Севастопольская БАРД-АФИША: Интернет-концерты бардов в режиме он-лайн!!!
Это крайне интересно!!!
БАРДОВСКИЙ ИНТЕРНЕТ-КОНЦЕРТ
Вечером 15 декабря с участием Александра Ефремова (г.Воронеж) и Михаила Фурсова (г.Симферополь) состоялся бардовский Интернет-концерт – так называется новая форма бардовского общения, проводимая симферопольцем Михаилом Митько.
Идея, реализованная симферопольским энтузиастом, состоит в следующем. Михаилом Митько организовал на Интернет-ресурсе www.youtube.com специальный канал, пользуясь которым, в режиме он-лайн может проходить общение двух пользователей Всемирной Паутины. Они исполняют друг другу песни, свободно разговаривают друг с другом, сам же М.Митько, выступая модератором данного проекта, по необходимости «дирижирует» диалог. И этот необычный концерт, что немаловажно, могут смотреть все желающие.
М.Митько придает своей идее большое значение и видит в ней немалое будущее. В подобном режиме (он-лайн) могут проходить, по его словам, общения не только двух бардов, но и двух клубов авторской песни, разделенных тысячами километров. Что, в общем-то, уже и было, за прошедшие два месяца на Интернет-канале М.Митько побывало уже несколько пар исполнителей. Подробную информацию о состоявшихся Интернет-концертах можно почерпнуть на сайте «Авторская песня в Симферополе» (баннер на левой части нашего сайта).
А 15 декабря, повторимся, на Интернет-мосте «встретились» Александр Ефремов из Воронежа и симферополец Михаил Фурсов, более известный по его участию в трио «Провинция». В течение одного часа А.Ефремов и М.Фурсов исполнили друг другу множество песен и свободно пообщались. Запись Интернет-концерта можно посмотреть по адресу: https://www.youtube.com/channel/UCaNuaaZ9HcT6Arf04yKz-Vw
В дальнейшем СевБАРД-АФИША планирует анонсировать подобные Интернет-мосты в разделе ПРОЕКТЫ НАШИХ КРЫМСКИХ КОЛЛЕГ.
Организатор Интернет-концертов Михаил Митько уверен, что в его проекте могут принимать участие и севастопольские барды. Связь с М.Митько: michail_mitko@mail.ru
Надо чаще встречаться...
«АХТИАРЦЫ» ВНОВЬ ВСТРЕТИЛИСЬ В «ГОСТИНОЙ КОМАРОВОЙ»
Вечером 12 декабря члены Севастопольского клуба струнной поэзии «Ахтиар» вновь встретились в Доме офицеров ЧФ РФ и провели в «Гостиной Комаровой» бардовское заседание.
Встретились, будто и не расставались вовсе. Это, конечно, преувеличение – «расставались». Ну зачем так? Никто ни с кем, конечно, не расставался. Просто долго не виделись, не встречались, песен сообща не пели. Этим и объясняется довольно бурная тусовка, состоявшаяся в минувшую среду в традиционном месте проведения заседаний Клуба струнной поэзии «Ахтиар» – в «Гостиной Комаровой» (так в ДОФе называют кабинет, которым заведует Людмила Васильевна Комарова, известная в Севастополе вокалистка, общественница, обладательница прекрасных человеческих качеств).
На встречу пришли, что интересно, не только завсегдатаи «Ахтиара», но и множество новых людей. Среди них были и участники апрельского фестиваля авторской песни «Золотая Балаклава» – еще одно подтверждение значимости этого действа, организатором которого является, напомним, бард Сергей Курочкин.
В ходе встречи председатель «Ахтиара» Ирина Руденко рассказала о некоторых планах клуба, выслушала предложения своих товарищей и вновь прибывших почитателей бардовского жанра, сделала несколько объявлений (об этом – чуть позже, следите за новостями СевБАРД-АФИШИ).
В заседании «Ахтиара» принял участие бард Андрей Соболев (о его роли в создании другого севастопольского фестиваля – «Балаклавские каникулы» – вряд ли нужно напоминать). А.Соболев тоже проинформировал коллег-«ахтиарцев» о некоторых грядущих событиях. В частности, о готовящемся в «Доме Москвы» выступлении автора-исполнителя Дмитрия Долгова (г.Киев). Это выступление состоится 28 декабря в 17.00, и сопряжено оно будет с выставкой картин киевского гостя.
…«Гостиную Комаровой» долго не хотелось покидать. Песни звучали около двух часов, а барды все не расходились и не расходились. Что ж, видимо, им нужно чаще встречаться?
Песни и живопись
В СЕВАСТОПОЛЕ СОСТОИТСЯ ВЫСТАВКА-КОНЦЕРТ «ПОЮЩИЕ КАРТИНЫ»
28 декабря в 17.00 в Севастополе, в МКДЦ "Дом Москвы" (пл.Нахимова) известный автор-исполнитель Дмитрий Долгов (г.Киев) представит свой уникальный проект «Поющие картины», сообщил сайт «Севастопольской газеты».
На выставке будут представлены живописные полотна Дмитрия Долгова и прозвучат его песни. Д.Долгов — лауреат Грушинского фестиваля и международных конкурсов, неизменный участник фестиваля «Балаклавские каникулы».
Организаторы мероприятия — Фонд «Балаклавские каникулы» и БР «Фонд Благотворительных программ».
Билеты продается в «Доме Москвы». Цена билета: 20 грн.
Ждем-с...
2-й ФЕСТИВАЛЬ «ЗОЛОТАЯ БАЛАКЛАВА» ОЖИДАЕТСЯ В АПРЕЛЕ
Пусть и преждевременная, но, тем не менее, примечательная новость: следующий Фестиваль авторской песни "Золотая Балаклава" состоится в апреле 2013 года, сообщил сайту Севастопольская БАРД-АФИША президент этого фестиваля Сергей Курочкин.
По словам С.Курочкина, следующий Фестиваль авторской песни "Золотая Балаклава" состоится в апреле 2013 года. Место проведения фестиваля будет прежним – Балаклавский центр культуры и досуга, директором которого является сам С.Курочкин, заслуженный артист АР Крым, автор и исполнитель песен. Пока еще не определены детали грядущего песенного действа, но его идеология будет неизменной – развитие в Севастополе жанра авторской песни, выявление талантливых бардов, предоставление им возможности исполнить свои произведения, выступить перед публикой, пообщаться с коллегами по жанру.
Напомним, первый фестиваль авторской песни "Золотая Балаклава" прошел в середине апреля нынешнего года с участием более 40 авторов и исполнителей из Севастополя, Крыма и всей Украины. На фестиваль прибыли украинские "тяжеловесы" Сергей Яцуненко, Сергей Кучма. Свои песни на фестивале спели известные барды Севастополя. Существенным значением "Золотой Балаклавы" стало выведение на "бардовскую орбиту" региона ранее неизвестных авторов Дмитрия Сандрикова, Виктора Редько, Егория Науменко и др.
Теперь только остается ждать новых сообщений от пресс-службы II Фестиваля авторской песни "Золотая Балаклава". Поэтому следите за новостями на СевБАРД-АФИШЕ, посещайте наш сайт!
На сайте Севастопольская БАРД-АФИША www.sevbardafisha.narod.ru примечательная публикация стихов нашего соотечественника Сергея Крутько (Республика Коста-Рика).
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Спокій
Людина шукає спокою –
його не знаходить ніде…
Он стелеться над осокою,
як марево мов золоте,
серпанок. На березі лісу
смерекові вежі стоять,
під небом багряного плису
вартують земну благодать.
А ось близько нашого двору,
якраз біля самих воріт,
весною в травневую пору
бузковий красується цвіт.
І місяць, як срібляста ліра,
казковою тінню пливе.
Від пахощів начебто мира
і мертвий вночі оживе.
Торкнутися можна рукою
до тиші – вона того жде…
А люди шукають спокою –
його не знаходять ніде.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Драматична комедія, або Мовні війни не лише на сцені
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/dramatichna-komediya
Олександр Соловей
Газета “День” від 5 грудня, 2012
Цими днями стався прикметний збіг: виставу Миколи Куліша «Мина Мазайло» водночас поставили майстерня Василя Вітра (режисер-постановник — Віталій Савчук) і Донецький національний академічний український музично-драматичний театр. Текст про другу виставу, який здався нам цікавим, читайте нижче. Також ми звернулися до Василя ВІТРА із запитанням: що ви бачите за таким збігом?
«КУЛІШ У КОЖНІЙ П’ЄСІ РОЗГЛЯДАЄ БЕЗКІНЕЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ»
— Мені здається, що найголовніше — це тема цієї п’єси, — почав Василь Петрович. — Вистави, що зараз іде в Донецьку, я, на превеликий жаль, не бачив. Але сама тема, можливо, знову зробила актуальним те, що було тоді, коли загострилося протистояння на мовному грунті. Мені здається, що ця тема актуальна не тільки, коли приймають якийсь закон про мову чи щось подібне, вона для України, на превеликий жаль, весь час вічна. В сьогоднішній драматургії рівня Куліша, та ще й приблизно на цю тему, в Україні немає. Микола Куліш — драматург світового рівня, рівня Чехова, Шекспіра. Просто в нас його дуже мало знають, а здебільшого бояться. У Куліша глибокі основи. Зрештою, для нашої вистави мовні колізії — це тільки тло. Насправді вона не зовсім про це. А про сутність українства як такого. Чому українці зрікаються свого, чому вони не хочуть бути собою, у чому суть? І не лише це. Це теж лише одна із тем. Насправді тема — це український характер. Я не хочу сказати, що це тема Куліша, але для нашої постановки це приваблива тема. З усіх боків це своєрідна галерея, фестиваль українських характерів. Тема українського характеру вічна. І звідси весь конфлікт, усі кульмінаційні події. Цей характер творить своє середовище, творить навколо себе своїх друзів і ворогів, будує, власне, і цю державу. Це ж усе робить наша вдача, наша сила волі, ментальність зрештою. І Микола Куліш в тому і геніальний, що він не просто дав якийсь конфлікт (мовний конфлікт — це тло, на той час воно загострилося), а в кожній п’єсі він розглядає безкінечність українського характеру. Найцікавіше, що студенти це досить вдало і влучно спостерігають, сприймають. Це зовсім інше покоління, яке не має того страху, який був у наших старших людях і ще лишається в нас, у середньому поколінні. Оце наше одвічне рабство і бажання бути рабом. Не тільки чиїмось — польським чи російським — а навіть рабом свого рабства. Колись я почув в одного історика в тому ж Херсоні, куди ми зараз збираємося їхати, який із захватом розповідав про те, що з України колись експортували найчистоплотніших рабів. Він ніби пишався цим. Ми — найчистоплотніші раби. Але і серед цих рабів завжди виростають спартаки, кармалюки, богдани хмельницькі... Рабство — не одвічне. Це тимчасове. І воно все одно породжує бунтарів. Головне, щоб ці бунтарі були мудрецями, мойсеями, які виводять свою націю з пустелі і творять свою націю і країну, облаштовують її як слід. А не з рабства в рабство заводять. Оце біда наша. Ми з Віталієм Савчуком і нашими студентами хотіли, щоб глядачі про це замислилися.
TOP-net
У Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі минулої суботи знову був аншлаг. Репертуар театру поповнився комедією «Тітка Мотя приїхала», що, судячи з реакції глядачів, які прийшли на прем’єру, стане однією з найдискусійніших вистав творчого колективу.
Хто б міг подумати, що п’єса «Мина Мазайло», створена класиком української драматургії Миколою Кулішем далекого 1929 року, не втратить своєї актуальності й у наші дні. Пригадаємо шкільну програму з української літератури: головний герой Мина Мазайло, його дружина й дочка вважають, що життя їхнє не склалося через малоруське походження і, найголовніше, — через немилозвучне українське прізвище, яке родина носить без гордості. Навіть із соромом. Батьку протистоїть старший син Мокій, який пишається тим, що він українець. Але українець не «шароварно-вишиванковий», як його дядько Тарас, а ідейний комсомолець, який активно втілює в життя сталінську політику українізації. Щоб вирішити проблему «батьків і дітей», із Курська запрошують авторитетну тітку Мотю. Історична довідка. 1923 р. на XII з’їзді РКП (б) більшовики проголосили курс на вкорінення, українським різновидом якого стала українізація. Українізація передбачала виховання керівних кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, державного апарату української мови, поширення вживання української мови в усіх сферах суспільного життя тощо. Народним комісаром освіти УРСР було призначено Олександра Шумського, який почав фанатично втілювати рішення партії й уряду в життя. Українізації підлягали службовці всіх установ і підприємств, навіть прибиральниці й двірники. Ті, хто не бажав українізуватися або провалював екзамени з української мови, звільнялися без права отримання допомоги у зв’язку з безробіттям і з вовчим квитком. Один з активних провідників українізації Микола Скрипник так сформулював цілі та завдання українізації: «Українізація проводилася і проводитиметься найрішучішими заходами. Той, хто цього не розуміє або не хоче розуміти, не може не розглядатися урядом як контрреволюціонер і свідомий або несвідомий ворог радянської влади».
В умовах сталінської диктатури Микола Куліш був вимушений балансувати між обов’язковою підтримкою лінії партії й усвідомленням її згубності для української мови і культури. З одного боку, він підтримував ідею більшовицької українізації, з іншого — не міг не виступати проти такого завзятого, доведеного до абсурду виконання партійних директив. Природно, в ті часи Кулішу, як драматургові, доводилося йти на компроміси. Нагадаємо, в першоджерелі конфлікт між поборниками російської мови й захисниками українського закінчився звільненням головного героя, що таки змінив своє «малоросійське» прізвище на російське: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна...» Радісні комсомольці прославляють Українську РСР і рятують молоденьких дівчат від міщанської стихії. Завіса...
Тоді такий фінал здавався авторові найбільш вірогідним. Микола Куліш не знав, що через кілька років після написання п’єси українізацію буде згорнуто й визнано «петлюрівською», а її активних провідників буде затавровано як «буржуазних націоналістів» і фізично знищено. Не знав автор веселої комедії й того, що 1934 року його заарештують за звинуваченням у приналежності до неіснуючого «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру», а 1937 року — розстріляють.
Виставу під назвою «Тітка Мотя приїхала» було поставлено на донецькій сцені режисером з Івано-Франківська Ігорем Матіївим, і, на відміну від оригіналу, закінчується вона не так патетично, проте історично правдивіше. У сталінські табори сіли практично всі учасники дискусії про правильну вимову: і Мина Мазайло, який обрусів, і його, до самих кісток українець, син Мокій, і тітка Мотя, яка приїхала на свою біду, і дядько Тарас у вишиванці, й комсомольці.
«Я вважаю цю п’єсу актуальною», — коротко змалював режисер свій задум. — І, дійсно, веселу історію про те, як національно-заклопотані українці з піною на губах запевняють, що російської мови як культурного феномену не існує зовсім, а малограмотні росіяни недорікувато доводять, що половину українських слів було вкрадено у німців і французів, та й саму мову вигадали австрійці, було сприйнято як розповідь про день сьогоднішній. Ситуація з не завжди добровільною українізацією для мешканців Донецька більш ніж впізнавана. Як впізнавані й образливі для української мови гасла поборників мови Пушкіна, які не знають жодного вірша видатного поета. Знайомі глядачам і «страшилки» 20-х років минулого століття про те, що націоналісти, подібно до одного з героїв комедії, визначають справжніх українців за допомогою книжки з антропології й спеціального циркуля для вимірювання форми черепа. Не пройшла повз них і теорія, згідно з якою російські шовіністи століттями цілеспрямовано й зловмисно викорінюють українську мову. Автор постановки доводить, що й перше, й друге — вигадки. По суті вистава розповідає про те, що жодну, навіть найкрасивішу й «найправильнішу» мову, не можна зробити рідною за допомогою сили. Всі спроби примусової українізації або зарозумілої русифікації завдяки блискучій грі акторів Донецького національного українського академічного музично-драматичного театру виглядають смішно й безглуздо.
«Пристойніше бути зѓвалтованою, ніж українізованою», — виголошує літня пані, вік якої не залишає їй надії ні на перше, ні на друге. Зал сміється. Глядачам однаково не подобаються як оскаженілі «русифікатори», так і одержимі «українізатори». Ні, напевно, все-таки, не однаково. За великим рахунком, донецькій публіці тітка Мотя, яка «з Курська приїхала», здалася симпатичнішою, ніж лубково-оперетковий «козак» дядько Тарас.
«Дозвольте я вас українізую», — пристрасно пропонує дорослий чоловік дівчині, що пускає йому бісики очима і що недвозначно демонструє нові панчохи. Зал сміється.
«Что у вас на вокзале творится? Почему вы свой ХАРЬКОВ превратили в ХАРКІВ?» — ці слова пристрасної українофобки зустріли найбурхливішими за всю виставу оплесками. Донеччан, трохи сп’янілих ухваленим нещодавно Верховною Радою законом про основи мовної політики, можна зрозуміти.
А ось режисер-постановник, за його власними словами, не чекав такої реакції від донецьких глядачів. Івано-франківець Ігор Матіїв, чудово розуміючи, що зачіпає вельми делікатну для Східної України тему, зовсім не збирався ставити виставу про бойові дії на мовному фронті, переможців, переможених і узятих в полон. Його вистава зовсім не про те, яка мова краща й яка мова більш солов’їна. Своєю постановкою режисер хотів на прикладі героїв комедії, на прикладі самого Миколи Куліша показати, що історія повторюється: поки, якщо говорити сьогоднішньою термінологією, жителі Західної й Східної України мовами міряються, ті, хто підливає олії в цей філологічний вогонь, потихеньку встановлює диктатуру. І, якщо їм це вдасться, то, як це показано у невеселому фіналі комедії «Приїхала тітка Мотя», сядуть всі. Або «сядут все». Кому як більше до вподоби...
“Зупинити кулю, яка косить геніїв”
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/zupiniti-kulyu-yaka-kosit-geniyiv
Іван Антипенко, Херсон
Газета “День” від 13 грудня, 2012
Студенти студії Василя Вітра показали свого «Мину Мазайла» на Херсонщині
під час відзначення 120-річчя Миколи Куліша
Більшість урочистих заходів відбувалася у стінах Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру, який із 1990 року має назву М. Куліша. Відбулася презентація нової збірки творів херсонського драматурга під назвою «Микола Куліш. П’єси», яка вийшла в серії «Літературні скарби Херсонщини». До неї увійшли найвідоміші роботи митця: «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «97», а також добірка світлин із постановок цих п’єс херсонським театром.
До Херсона завітали відомі літературознавці й дослідники спадщини драматурга. Серед них — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук Володимир Панченко, завідувач наукового відділу Центру Леся Курбаса, академік Неллі Корнієнко, провідна актриса Національного театру ім. І. Франка Лариса Кадирова, головний режисер Дніпропетровського театру ім. Т. Шевченка Анатолій Канцедайло. Зокрема, Неллі Корнієнко, яка чимало років досліджує творчість Л. Курбаса, М. Куліша та діяльність театру «Березіль», зазначила, що херсонський драматург творив значно наперед у часі, тому він завжди поруч із нами. У роки уславлення ганебних павликів морозових «Березіль» відверто говорив про тоталітаризм, за що й розплатилися життям чимало його натхненників та інших світлих голів української інтелігенції. А Курбас і Куліш, зв’язані спиною до спини, загинули від однієї кулі, увійшовши у список із 1111 людей, розстріляних 1937 року в урочищі Сандармох на честь 20-річчя Жовтневої революції. І куля, від якої впали митці, летіла крізь десятиліття забуття їхньої творчості, скошуючи на своєму шляху нових геніїв...
Глядачам було представлено постановку «Розстріляна доля» молодої режисера херсонського театру Влади Білозоренко, у якій вона розкрила непростий життєвий шлях митця. Артистам удалося передати перипетії Кулішевої долі... А в театрі-кафе свою творчість демонстрували гості з Києва. Студенти Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого зіграли «Мину Мазайла» («День» писав про неї у №222).
— Ми працювали над виставою близько двох років, — розповів Арсеній БОРТНИК, студент ІV курсу, виконавець ролі Мини Мазайла. — Разом із викладачем з акторської майстерності Віталієм Володимировичем Савчуком детально розбирали кожен епізод, кожного героя, пробували надати виставі якихось своєрідних рис. Ми прагнули показати біль Мазайла, його трагедію через прізвище. Інші герої розкрили людям свою душу, додали твору комедійності, зробили його більше сучасним. Хтось бачив у нашій виставі заполітизованість, але ми не грали політику, ми грали — Куліша!
Заходи завершилися на малій батьківщині митця, де Куліш робив перші кроки на життєвому і творчому шляху. Делегація у складі почесних гостей і представників ХОО НСПУ відвідала смт Чаплинку, де народився Микола Куліш. Там було покладено квіти до меморіальної дошки, проведено зустріч з учнями шкіл району. Потім гості вирушили до Цюрупинська, де відвідали школу, в якій колись навчався майбутній драматург, і також зустрілися з місцевими учнями.
Трагічна соната його життя
120 років тому народився Микола Куліш — один із засновників нового українського театру, викривач соціальних та ідеологічних ілюзій, який, як і герої його творів, став жертвою більшовицького терору
(газета «Україна молода» від 18 грудня 2012 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2194/169/78127/
Юлія КОСИНСЬКА
«Ніколи не думав, що стану драматургом»
«П’єса вразила нас буквально з першого читання. То була саме соната, музичний твір, де замість нотних знаків — слова, барви, вчинки, характери. Соната про художника й революцію, написана не просто талановитою людиною — поетом, справжнім поетом. Цей пошук сенсу життя, це жадання чистоти й світла, в полум’ї якого згорають усі герої п’єси...», — згадувала російська актриса Аліса Коонен тріумфальну прем’єру «Патетичної сонати» Миколи Куліша на сцені московського Камерного театру. Режисер Олександр Таїров дуже вірив у цю виставу — і не помилився. Спектаклі йшли з аншлагами, Фаїну Раневську і Михайла Жарова, які грали головних героїв, проводжали нескінченними оваціями. Через тиждень після прем’єри вся Москва тільки й грала «Патетичну сонату» Бетховена, вона стала наймоднішою в концертах.
Важко сказати, чи вловили московські театрали головний трагічний підтекст твору, кому співчували в фіналі вистави: герою, що в пориві служіння революції убиває свою кохану, чи дівчині — українській патріотці, жертві обставин? «Замість дороги кохання — ніч і дорога до смерті», — говорить вона у фіналі. «Патетична соната», як і твори інших письменників того часу («Між двох сил» Володимира Винниченка, «Смерть» Бориса Антоненка–Давидовича, «Чорний ангел» Олекси Слісаренка, «Холодний яр» Юрія Горліс–Горського), засвідчили глибокий трагізм доби українських визвольних змагань.
Першими творчими спробами Миколи Куліша були вірші. Потім настала черга оповідань для дітей. Він, автор українського букваря «Первинка» і книги для читання в початковій школі, щиро перейнявся дитячою тематикою. Але, як свідчили сучасники, несподівано для самого себе по–справжньому виявив свій талант у драматургії.
«Ніколи не думав, що вийду на літературну арену з п’єсою», — писав він своєму шкільному товаришеві Івану Дніпровському. В листі мовилося про драму «97» (1924). Твір про голод в Україні надійшов тоді від невідомого одеського автора в харківський театр імені Франка. І науково–репертуарна рада рекомендувала спектакль до постановки з умовою: наприкінці четвертої дії ввести образ продкомісара, який привозить хліб селянам, куркулів заарештовують, а про реальний голод не йтиметься. Попри цензурування, постановка твору засвідчила появу в українській драматургії самобутнього таланту...
Від пастушка до «Вершників»
Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині. Змалку мусив багато працювати. Родина бідувала. П’ятирічним Миколка вже подався на власний хліб — був пастушком, доглядав молодших дітей. У вісім років пішов у народну школу, вчився старанно і охоче. Односельці навіть зібрали кошти, щоб Микола міг навчатися в училищі в Олешках (нині Цюрюпинськ). Було несолодко: батьки не мали змоги підтримувати хлопця матеріально. На другому курсі училища захопився політикою — відвідував заборонені гуртки, вивчив програму РСДПР. За це Миколу Куліша виключили з училища.
Врешті 1914 року спільними стараннями прихильних до нього вчителів отримав атестат зрілості. Відразу ж подав документи до Одеського університету на історико–філологічний факультет. Однак «під сурми» Першої світової війни Миколу Куліша направили в Одеську школу прапорщиків. Служив у Смоленську, потрапив на передову. Пізнав усі складнощі фронтового життя, мав кілька поранень. За Гетьманату в Олешках, куди повернувся з фронту 1918–го, кілька разів за більшовицькі погляди потрапляв за грати. А через рік сформував Дніпровський селянський полк, в якому керував штабом. Походи цього полку Юрій Яновський відтворив у своєму романі «Вершники», а сам Куліш став прототипом головного героя Данила Чабана.
Коли веремія Громадянської війни затихла, Куліш взявся за газетярську справу — редагував газету в Олешках, згодом очолив місцевий відділ народної освіти. Багато їздив, вивчав життя селян. Став свідком голоду 1921 року. 1922–го перебрався до Одеси, очолював тамтешній губернський відділ народної освіти.
«Сором’язливий був до неможливості»
Після революції в Україні діяли 70 професійних театрів, існувало багато акторських труп, а ось національного репертуару бракувало. Над новими драматичними творами трудилися письменники Іван Кочерга, Іван Микитенко, Іван Дніпровський, Мирослав Ірчан.
Успіх першої п’єси «97» прислужився Кулішу: 1925–го його викликали до Харкова (тодішньої столиці України), де він повністю присвятив себе літературній творчості. В наступній п’єсі «Комуна в степах» (1924) показав спроби сільської бідноти йти новими шляхами.
У Харкові Микола Куліш займався активною громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки». Тісно співпрацював з Миколою Хвильовим, а з талановитим режисером Лесем Курбасом створив новий український театр. За словами Леся Танюка, «зустріч з Лесем Курбасом і «Березолем» змінила не тільки біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося те взаємопроникнення режисерських, акторських і драматургійних задумок, без єдності яких немає і не може бути істинного театру».
Літературознавці звертають увагу на стильову манеру Миколи Куліша, яка вирізнялася актуальністю, емоційною напругою, гостротою проблематики, рельєфністю характерів. Працюючи над новим твором, Куліш кликав до себе друзів і сусідів, читав їм написане. Відбувалося жваве обговорення, і драматург завжди прислухався до зауважень. Коли письменник захворів ларингітом і, за порадою лікарів, кинув курити, «вивільнені» від сигарет гроші йшли на книжки. Вчащав до букіністичних відділів, цікавився книгами з архітектури, живопису і навіть вищої математики — захоплювався нею на дозвіллі.
Та ж Аліса Коонен пригадувала: «Куліш одягався дуже скромно і сором’язливий був до неможливості. На перший погляд, простакуватий, скидався на одного зі своїх героїв. А розговориш його — і розумієш, що це людина високої культури, тямуща у світовій літературі. Він знав музику, історію, мови...»
«Що Ольга?! Коли помирає від голоду вся Україна...»
У 1920–х письменники не могли не звернути уваги на переродження комуністів, які захопилися облаштуванням свого побуту, на невідповідність більшовицької теорії реаліям життя, на наступ у всіх сферах тоталітаризму. Все це прочитується в таких творах, як «Іван Іванович» Миколи Хвильового, «Чевенгур» Андрія Платонова, «Собаче серце» Миколи Булгакова. Не залишився осторонь і Микола Куліш, написавши п’єси «Так загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона», «Народний Малахій», «Мина Мазайло».
У п’єсі «Народний Малахій» ідеться про фатальну долю листоноші, який, повіривши у більшовицькі гасла, уявив себе рятівником людства, реформатором людських душ. Врешті його оголошують божевільним. Цікаво, що у п’єсі чітко проглядаються елементи «театру абсурду». Однак якщо поява такого напряму на Заході в 1950–х роках була мистецьким викликом суспільству, то «Народний Малахій» лише показав радянську дійсність, яку неможливо було трактувати інакше як суцільне божевілля. У березні 1925 року відбулася прем’єра п’єси в харківському театрі «Березіль». Вистава мала успіх, її жваво обговорювали в літературних і культурних колах. Однак офіційна критика, вловивши крамолу, зарубала твір під корінь. Тоді ж через різку партійну критику ВАПЛІТЕ довелося оголосити про свою самоліквідацію. А вже незабаром стало зрозуміло: «українізація» згортається, українська мова і культура впадають в немилість.
А в 1933 р. Україну скосив Голодомор. «Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Куліша Ольгу. — Ю. К.) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів, — згадувала дружина Куліша Антоніна. — Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».
«Усіх беруть... Візьмуть і мене... »
Другом і однодумцем Микола Куліш вважав Миколу Хвильового, казав, що саме він «першим відкрив нам очі на Україну». Його самогубство в травні 1933–го вразило драматурга до глибини душі.
Іван Сенченко пригадував свій приїзд до Харкова у грудні 1934–го: «Йшли безконечні арешти. Наш будинок «Слово» з обох боків патрулювався філерами... Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові. Надвечір’я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (був хворий на серце — шість років війни далися взнаки), сказав: «Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і ви це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї». Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він готовий чемоданчик?..»
Через кілька днів помер від сухот найкращий друг Куліша — Іван Дніпровський. Микола Гурович ішов на похорон, але попрощатися з другом не судилося: дорогою його перепинили двоє. Сталося те, що він передбачав... Цьому передувало оскаженіле цькування у пресі, на зборах. Йому — одному з організаторів літературного процесу — не дали мандату на письменницький з’їзд, а під час «чергової чистки» відібрали партквиток. Після арешту його колишні друзі — Михайло Яловий і Григорій Епік — на слідстві сказали, що Кулішу було довірено замах на Сталіна. Для нього це стало шоком. У березні 1935–го Куліша засудили до 10 років таборів. Сидів на Соловках.
У «Патетичній сонаті» є два варіанти фіналу. У першому українська патріотка залишається за ґратами, а в другому головний герой під іменем «Я» спускається в підвал і власноруч застрілює дівчину, свою кохану. 3 листопада 1937 року Миколу Куліша разом з іншими українськими діячами розстріляли в карельському урочищі Сандормох. Місце поховання знайдене 1997 року. Усі черепи — з кульовими отворами в потилиці...
Останній лист від чоловіка Антоніна Куліш отримала 15 червня 1937 року. Вона писала листи і надсилала посилки чоловікові до кінця 1939, доки не надійшло повідомлення, що адресат вибув.
ЦИТАТНИК З МИКОЛИ КУЛІША
* Сьогодні, коли я вже виріс із своїх юнацьких фантазій і мрій, я знаю, що соціалізм буде лише друга після християнства світова ілюзія... (« Маклена Граса»).
* Найкращий спільник той, у кого зброя по–вкраїнському говорить... («Патетична соната»).
* Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою. («Мина Мазайло»).
* Хіба може аморальна людина побудувати моральний соціалізм? («Народний Малахій»).
Він мав крила
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/vin-mav-krila
Сергій Тримбач, кінокритик
Газета “День” 21 грудня, 2012
95 років тому народився Василь Васильович Цвіркунов — багатолітній директор Кіностудії імені Довженка, фундатор кіноосвіти, кінознавець...
Він народився, страшно сказати, 1917 революційного року, у найглухіший грудневий час, коли дні найкоротші, а ночі довгі, темні, тривожні. Хіба ж випадково, що такий день (21 грудня) нині призначено датою «кінця світу»?
Тільки народився Василько Цвіркунов у Запорозьких степах, нинішній Запорізькій області, — і це багато що пояснює. У нього була якась особлива постава, що нагадувала то гравюри середньовіччя, то розписи в козацьких церквах. Обличчя воїна й водночас юнака, що радісно приймає світ у всій множинності його проявів. Цей радісний наїв тримався у Василеві Васильовичу до останнього.
І — він нічого не боявся! У тому числі виглядати смішним, чого ми, чоловіки, боїмося чи не найбільше. Не раз бувало: вмикають світло у переглядовій залі Будинку кіно, і всі відводять очі, бояться говорити про фільм. Першим, без роздумів і обережних прорахунків, піднімався Цвіркунов. Ні, він ніколи не був злим, його критика ніколи не була голобельною, такою, аби «до печінок» дістало. Зате був точним, зате був уважним до автора. Бо ж знав, якою кров’ю дається кіно.
Хоча бездарів не любив, звісно. Обожнював талант. Коли 1962 року його призначили директором Кіностудії імені Олександра Довженка, він, вивчивши справу (бо ж до того ніколи до кіно не мав жодного стосунку), зрозумів головне: як би добре не було організовано виробництво, а без талановитих митців «кіна не буде»! Шукав їх скрізь. У Києві, у Москві. Їздив до ВДІКу, запитував майстрів: є у вас хлопці й дівчата? Так знайшовся Василь Ілляшенко, рекомендований його вчителем Сергієм Герасимовим. Початківцю віддали до рук сценарій «Перевірте свої годинники» Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Про поетів фронтового покоління. Молодий режисер заходився вибудовувати навколо історії Поета вигадливу концептуальну споруду. І — наразився на чиновний спротив. Спеціальна комісія переглянула відзнятий матеріал і винесла вердикт: все це пахне «чимось ворожим». Ідеологічна рентгенологія у ті часи була головним інструментом оцінки стану митця і його фільму.
Василь Васильович докладно розповідав мені, як його та Ілляшенка викликали на саму гору, засідання Політбюро ЦК Компартії України, і під проводом Петра Шелеста (перший секретар ЦК) заходились «чіхвостіть» у хвіст і гриву. Відступати від генеральної лінії партії ніяк не годилось, хоча де та лінія і якої вона «конхвігурації» щоразу доводилось вгадувати. Як не відбивався Цвіркунов, а присуд був жорстокий: Ілляшенка дискваліфікували з режисури, чим фактично зламали його долю (потому він повернеться, однак крила таки підрізали), а весь відзнятий матеріал спалили. Плівка ще була горюча, і то не було проблемою. На відміну від рукописів, кіноплівка є вразливою з точки зору вічності. Фільм за тим же сценарієм зняв Леонід Осика («Хто вернеться — долюбить»), тільки в титрах ви не побачите імені сценаристів: Ліна Костенко навідріз відмовилася зраджувати режисера. І виконавець головної ролі у першій версії Іван Миколайчук так само не побажав продовжувати гри... Уроки шляхетності, поведінки, що стає взірцем, — саме подібні вчинки виформували покоління шістдесятників. Бо висока естетика не формується на приземленій етиці. Митець, готовий до зради, обрушує в собі архітектуру таланту. Найстрашніше в мистецтві — зрада навіть не когось, а самого себе.
Цвіркунов це розумів будучи адміністратором високого рівня (у ті часи директор кіностудії — це було ого-го!). Як правило, такому керівнику належало «тримати віжки», аби коні кінематографічні не харапудились і не тягнули кудись на манівці. Ідеологічні, бо все марились привиди «українського націоналізму» (неодмінно «буржуазного») та буржуйського збоченства, на кшталт всіляких песимістичного Антоніоні та загрузлих у підсвідомих нуртах Бергмана та Бунюеля. «Здоровим совєтським людям» сіє було абсолютно ворожим. Звісно, не спозирати за реакцією партійно-цековських бонз Цвіркунов не міг, але так само не міг стримувати натхненний лет молодих хлопців і дівчат, яких сприймав багато в чому як своїх улюблених дітей. До речі, так само вони — Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Антоніна Лефтій, Артур Войтецький, Микола Мащенко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Борис Івченко — ставились до Цвіркунова: як до батька, такого собі гуру їхнього гурту. Ніхто, до речі, — попри кінематографічну схильність до панібратства — не називав його інакше, як Василь Васильович. Це було так важливо — входити в мистецтво поколінням, а не поодинці. Цвіркунов мав крила, якими й прикривав їхню відвагу і мистецьку зухвалість.
Складнішими були стосунки із Сергієм Параджановим. Він був старшим, він входив у нові часи із платформи інших естетик і світоглядних установок. Та все те поламав, все те переформатував, загнавши в тінь привиди минулих епох. Коли заходились робити «Тіні забутих предків», ніхто вочевидь не сподівався, що станеться злам, що відбудеться своєрідна мистецька революція. Та коли вже почали, директор був, здається, одним із перших, хто відчув: народжується матеріал вибухової сили, вибухової енергетики. А в культурі теж іноді годиться щось підривати...
Та спершу міг вибухнути сам фільм. Між Параджановим і оператором фільму Юрієм Іллєнком виник конфлікт — одному велося знімати тільки динамічними планами, в русі, іншому, а власне, режисерові, — більше статичними кадрами. Заледве не дійшло до дуелі. Цвіркунов кинувся розбороняти, але ж ніц... Що робить директор студії, член партії і таке інше? Він погоджується на роль секунданта — напевно, сподіваючись останньої миті загасити конфлікт. Про це оповідали мені сам Василь Васильович та Іллєнко... Дуель мала бути справжньою, на гуцульських пістолях. «Я би його встрелив!» — казав мені Іллєнко, і не повірити йому було важко. Уявляєте, якою була б історія нашого кіно, аби сталося щось подібне? Та сама природа була проти: уже йшли ніби на поєдинок, як розверзлися небеса, надійшла злива, Черемош вийшов із берегів. Таким, зодягнутим у міфологічні шати, виглядає цей сюжет. Він не дійшов точки кипіння — може, тому, що Цвіркунов того прагнув? Так, що сама природа виступила на його боці. І все, зрештою, владналося. А що сталося з фільмом, як вплинув він на розвиток нашої кінокультури і культури загалом, усі, сподіваюсь, пам’ятають.
1973 року Цвіркунова звільнили з директорської посади... Пленум ЦК рішуче засудив «етнографічні нахили» (читай український націоналізм) у нашому кіно і заходився «наводити лад». Василь Васильович працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології (там я з ним і запізнався), а потому немало літ віддав кінофакультету Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зокрема, поклав багато сил задля того, аби факультет став Інститутом кіно і телебачення... Зрештою, це сталося — уже в рамках Університету. Освітянську ниву Цвіркунов по-справжньому любив, бо ж — знову-таки — розумів, що без отсієї грядки нічого не насіється і нічого не виросте.
Він був справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, відібрала ногу, вижив він після страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров’ям... Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. «І не думай, — сказав він. — Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров’я вернуть». І як у воду дивився.
Зате й винагород, дарунків долі було у нього стільки... Яка жінка полюбила його — Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.
Ми жили неподалік, він частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В’їжджали у двір будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: «Не поспішай, давай поговоримо». Говорили. Іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фрагментів історії — далекої й близької...
Часом я запитував Василя Васильовича: «А як там Ліна Василівна?» Він піднімав усміхнені очі вгору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: «Працює... Працює».
Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам’ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.
Статтю доповнить вірш Ліни Костенко. Упорядник.
* * *
Чоловіче мій, запрягай коня!
Це не кінь, а змій, – миготить стерня.
Доберемся за три годиночки
за стонадцять верст до родиночки.
Чуєш, роде мій, мій ріднесенький,
хоч би вийшов хто хоч однесенький!
Що ж це двері всі позамикані?
Чи приїхали ж ми некликані?
Ой ти ж роде мій, роде, родоньку!
Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда!
Двір занедбаний, Боже праведний!
Дев’ять день душа ще пручається,
а тепер вже десь призвичаїться.
Ту морквиночку, тую ж квіточку
не прополеш із того світоньку…
Люди згадують. Ми навідались.
От ми, родоньку, й перевідались.
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт