Новини одним рядком:
12 січня – 140 років від дня народження митця Василя Кричевського
13 січня – 60 років Володимиру Смотрителю, автору пісень, керівнику та актору хмельницького монотеатру «Кут»
18 січня – виступ Віктора Морозова із хором "Спів-Життя" у церкві Святої Трійці (Сілвер Спрінг, штат Меріленд, США)
22 січня – 80 років співаку Анатолію Мокренку
23 січня – вечір чеської поезії у Букарні «Бабуїн» (Київ, вул. С.Петлюри, 10)
23 січня – 130 років від дня народження співака Михайла Донця
23 січня – Тичинівський поетичний марафон.у Музеї-квартирі Павла Тичини (Київ, вул. Терещенківська, 5)
24 січня – вечір до ювілею Володимира Висоцького у Сумській міській бібліотеці ім.Т.Шевченка
25 січня – вечір до ювілею В.Висоцького у Миколаївській науково-педагогічній бібліотеці, вул. Адміральська, 31
25 січня – вечір до ювілею В.Висоцького у Сумському Державному університеті
25-27 січня – фестиваль “Зимовий Есхар” у Чугуєві на Харківщині
29 січня – концерт клубу ім.Ю.Візбора присвячений В.Висоцькому у Харківському Будинку вчених, вул. Совнаркомівська, 10
30 січня – концерт Олександра Вороха і Cвітлани Шаханової у Чернівецькому БКТМ "Автограф", вул. Івана Франка, 29
30 січня – творчий вечір Анатолія Мокренка у Київському Будинку Вчителя
31 січня – концерт І.Федорової, В.Фоменка, Ю.Черкащина, В.Білоус, І.Барабаш у Харківському планетарії, пер. Кравцова, 15
1 лютого – концерт Олени Кас’ян (Львів) у кафе “Бард”, Донецьк, проспект Матросова, 27а
4 лютого – концерт гурту “Воанаргес” у центрі театрального мистецтва ім.Л.Курбаса (Київ, вул. Володимирська, 23-В)
5 лютого – вечір АП "Февральская звезда" (В.Купрієнко, Г.Бондар, О.Лисенко, Я.Лещук) у Київському Будинку актора
9 лютого – концерт АП «А всё-таки, всё-таки хочется петь…», Одеса, Французский бульвар,32
Київ – Валерій Гладунець
20 січня, 2013 року (неділя)
Початок дійства о 18:00
Загальнокиївська розколяда – Розстріл коляди
Вельмишановні панове, запрошуємо всіх колядників, щедрівників та засівальників на, вже традиційну, «Загальнокиївську Розколяду», в Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії.
Обов’язкова умова участі в дійстві, участь в цьогорічному колядуванні та щедруванні, на підтвердження цього, гарно вміти колядувати та щедрувати, а також мати з собою частинку наколядованого, для спільної трапези.
Підтверджені Учасники: Фольклорні гурти «Божичі», дитячий гурт «Райгородок», «Кралиця», «Рожаниця», «Райморе», «Зоряниця», проект «Бурса фолклору»
театри МІСТ з Маланкою та театр-студія "Абракадабра" теж з Маланкою, але дитячою. Студентський театр під кер. Тетяни Шуран покаже "Апокрифи. Легенди про створення світу". "Театр у кімнаті", дівчата під кер. Євгенії Федорової.
Організатори: Культурно-мистецький центр Києво-Могилянської академії
Києво-Могилянський театральний центр «Пасіка»
Мистецьке об’єднання «Глечик»
Обов’язкова умова входу - с к л а д ч и н а
Адреса: М. Київ
вул. Іллінська, 9, 2 –й поверх. Довідки, за тел. 425-21-54
Київ – розсилка сайту http://festivali.org.ua/
Положение о проведении 19-го Международного Фестиваля авторской песни «Зимний Эсхар-2013»
Время проведения: 25 -27 января 2013 года
1. Цели фестиваля:
Фестиваль авторской песни проводится в целях:
- развития и популяризации авторской песни в Украине;
- раскрытия новых творческих дарований в жанре авторской песни и поэзии; встреча старых и новых друзей;
- содействия творческому росту авторов и исполнителей;
- приобщения детей и молодежи к поэтическому и песенному творчеству;
- укрепления гуманитарных контактов с регионами Украины, России и другими странами ближнего и дальнего зарубежья.
2. Программа фестиваля:
25.01.2013.
Утро, день – приезд гостей и участников фестиваля, членов жюри, поселение в Центре туризма, краеведения и экскурсий ученической молодежи Чугуевского района (ЦТКЭУМ) (адреса ниже).
1800 – Концерт - Открытие Фестиваля - Районный Дом Культуры (РДК),
На открытии выступят руководители творческих мастерских и участники проекта "Песни нашего века"- Вадим и Валерий Мищуки, Александр Мирзаян, Галина Хомчик и Сергей Хутас.
2100- ЦТКЭУМ – ужин, посиделки под гитару, разговоры под настроение, сон под песни.
26.01.2013.
Районный дом культуры (г. Чугуев).
1000 – 1600 – работа творческих мастерских в РДК (Чугуев)
1800 – конкурсный концерт в. в РДК (Чугуев)
1930 – Подведение итогов, награждение победителей
2000 – Концерт руководителей творческих мастерских и членов жюри.
Дом Культуры пгт Эсхар
1500 – 1700 - Концерт гостей и участников Фестиваля
Центр туризма, краеведения и экскурсий
2200 – "Чайхана".
3. Адреса:
ЦТКЭУМ Чугуевского района - г. Чугуев, ул. Харьковская 253;
- от ж/д вокзала вверх по лестнице и направо 100 метров;
- от автовокзала - по ул. Харьковской в сторону ж/д вокзала 2 километра, можно подъехать на автобусе, идущем на Эсхар или на ж/д вокзал до остановки "Автопарк".
РДК - г.Чугуев, ул. Гвардейская,13;
- пешком от автовокзала - 2 квартала вдоль базара до Т-образного перекрестка с ул. Гвардейской и направо, через 200 м слева - РДК)
- проезд со стороны Харькова - по ул. Харьковской мимо автовокзала г. Чугуев - на первом же светофоре свернуть налево, улица упирается прямо в скверик, за которым - РДК.
ДК пгт Эсхар - пгт Эсхар, ул. Мира, 6.
До посёлка Эсхар можно доехать из Харькова, от ст. м. Пролетарская на прямом автобусе в 6.50; 8.30;14.30;
- электричками до ст.Дачи, далее пешком по дороге до посёлка ( 3,5 км ) или на Чуг.маршрутке;
- автобусом ( частота- по наполняемости) на Чугуев, из Чугуева - маршруткой (через каждые пол - часа, начиная с 06-00, последняя в 20-00)
4. Условия проведения конкурсной части фестиваля
Фестиваль является конкурсным. Конкурс проводится в два тура.
Первый тур – творческие мастерские (отборочное прослушивание).
Второй тур – конкурсный концерт.
Участие в конкурсе могут принять все желающие, без ограничения возраста, гражданства и вероисповедания, думающих, говорящих, поющих на любом языке.
В конкурсе предусматриваются следующие номинации:
Исполнитель; Автор песни; Автор стихов; Ансамбль (дуэт, трио …)
Юный бард; Приз зрительских симпатий.
Приз оргкомитета (вне конкурса ).
Для проведения творческой части Фестиваля оргкомитет формирует и утверждает Жюри, которое проводит творческие мастерские и определяет лауреатов Фестиваля.
Творческое жюри фестиваля имеет право вводить дополнительные номинации (по согласованию с оргкомитетом).
Победителям в каждой номинации присуждаются звания лауреатов Фестиваля и вручаются призы и дипломы.
Среди приглашенных мастеров и гостей фестиваля:
В. Васильев, М.Босин, Ю.Чайка, М.Мороз, О.Подлесная и др. авторы и исполнители из г.Харьков, О.Артеменко, Н.Чернявский (Киев), А.Цилькер (Москва), С.Зосимов (Полтава), В.Волков (Ровно), А.Шестеряков, А.Баркатунов, А.Сухов (Курск), И. Ли (Артемовск), В.Гоняйло (Северодонецк), дуэт Строгих (Днепродзержинск), трио «Провинция» (Симферополь), трио "Неслыханная Прибыль" (Запорожье), С.Зарвовский, А.Ворожейкин (Луганск), и другие популярные авторы и исполнители в жанре бардовской песни.
PS. Барды Проекта"Песни нашего века принимают участие только в концерте открытия Фестиваля.
5. Регистрация участников, условия проживания.
Размещение и регистрация участников Фестиваля проводится оргкомитетом по прибытию на Фестиваль.
Проезд участников осуществляются за собственный счет.
С собой необходимо иметь спальное снаряжение для проживания в половых условиях ( на теплом полу) и посуду для приёма пищи.
Члены оргкомитета, жюри, почетные гости обеспечиваются проживанием за счет принимающей стороны, питанием (ужин в пятницу, завтрак и ужин в субботу и завтрак в воскресенье) обеспечиваются все приехавшие на фестиваль.
Предвиденные расходы:
- оплата за проезд;
- оплата за проживание в размере 20 - 30 грн в сутки (в зависимости от условий проживания).
Желающим на фестивале спать - иметь с собой спальники.
Желающим на фестивале петь – иметь при себе музыкальные инструменты.
Оргкомитет очень надеется на наличие у гостей номеров для «Чайханы»
Желающим на фестивале пить до потери лица, убедительная просьба остаться с ним дома.
6. Требования к участникам и исполняемым произведениям
Авторские тексты песен и стихов для выступления в конкурсной части фестиваля предоставляются в мастерскую при прослушивании в напечатанном (или аккуратно написанном от руки) виде.
Участники и конкурсанты, прошедшие предварительное прослушивание (творческие мастерские), участвуют в конкурсном концерте фестиваля.
Учитывая опыт предыдущих фестивалей, организаторы вводят на сцене сухой закон и оставляют за собой право отмены выступления нетрезвых участников независимо от их заслуг перед Родиной и Фестивалем.
Київ – Ольга Єрмак
23 січня: Вечір чеської поезії. (м. Київ)
Літературний портал «LITFEST» (www.litfest.ru), цього разу – за співпраці із Чеським центром в Києві (http://kyiv.czechcentres.cz/), продовжує серію літературних зустрічей «Вечори світової поезії», та радо запрошує всіх охочіх 23 січня у Букарню «Бабуїн» (вул. С.Петлюри, 10, http://babuin.ua/) відвідати «Вечір чеської поезії».
В рамках події на Вас чекатимуть:
1. Оглядова лекція про сучасну чеську літературу та поезію від Ірини Забіяки.
Літературний портрет видатного чеського поета Івана Верніша.
2. Презентація діяльності та проектів Чеського центру в Києві http://www.czechcentres.cz/kiev
3. Презентація перекладних проектів Чеського центру.
Розмова про особливості перекладу чеської літератури на українську. Інформація про перекладені чеські книжки, що надруковані або готуються до друку українських видавництвах.
4. Читання чеської сучасної поезії українською та мовою оригіналу - чеською;
5. 2-га частина проекту «Fool of sense». Інтуітивне сприйняття 5-ти чеських слів.
Учасники заходу:
- вступне слово від Дагмар Остранської;
- лекція про сучасну чеську літературу та поезію від Ірини Забіяки;
- презентація культурних проектів Чеського центру від Олени Дворецької;
- розмова про особливості перекладу чеської літератури на українську від Тетяни Окопної;
- читання поезії Івана Верніша в українському перекладі від Олега Коцарева.
На заході буде присутня директорка Чеського центру в Києві
та другий секретар Посольства Чеської Республіки в Україні Дагмар Остранська.
Іван Верніш – один із найяскравіших і найсвоєрідніших поетів сучасної Чехії. У 2012 році отримав Державну премію з літератури. Автор багатьох поетичних збірок, які за комуністичного ладу публікувалися у самвидаві та за кордоном. Перекладає з німецької, французької, італійської, нідерландської, російської, латинської мов. Укладач кількох антологій забутих чеських письменників. Художник, ілюстратор. Для його творчості характерна поетика сну, колажність, словена гра.
Сам письменник представляє себе так:
«Народився у столиці Протекторату Чехії та Моравії 18 червня 1942 року. У матриці Празького німецького станового уряду записаний як Йоганн Верніш. Дитинство провів у багатьох місцях, був міським і сільським парубком. Чотири роки навчався у Вищій промисловій школі кераміки у Карлових Варах, після чого поміняв понад двадцять різноманітних місць роботи, а тепер не робить взагалі нічого. Коли виросте, стане моряком».
Модератори заходу: Олена Дворецька та Поліна Городиська.
Організатори: Літературний портал «LITFEST» та Чеський центр в Києві.
23 січня. Початок о 19 годині. Букарня «Бабуїн», вул. С.Петлюри, 10, http://babuin.ua/
Вхід на подію: вільний.
Подія Вконтакті: http://vk.com/litfest_czech Подія у Facebook: http://www.facebook.com/events/119647328207198/
Київ – сайт http://festivali.org.ua/
Шановні друзі!
30 січня (середа) о 18:30 у м. Чернівцях відбудеться концерт сучасної авторської пісні. З творчою програмою "Потяг до Чернівців" на сцену вийдуть відомі автори-виконавці Олександр Ворох (м. Київ, http://vk.com/vorokh ) та Світлана Шаханова (м. Чернівці, http://shahanova2007.narod.ru ). Адреса: вул. Івана Франка, 29, БКТМ "Автограф". Спільнота цієї події – http://vk.com/vorokh_shahanova . Приходьте випити чаю та отримати гарні душевні відчуття.
Тел. Для довідок 52-57-68.
Олександр Ворох – автор-виконавець, поет, композитор, лауреат міжнародних фестивалів авторської пісні, дипломант фестивалю «Платформа-2012» на Мастрюківських озерах (Старий Грушинський), автор музичного проекту «Тут і зараз», арт-директор Київського міжнародного фестивалю «Острів» ім. Довлєта Кєлова (http://ostrov.bardy.org). Полюбляє водний та гірськолижний туризм.
Cвітлана Шаханова – автор-виконавець, поетеса, письменниця. Написала понад 200 пісень. Видала дві збірки віршів: «Это дерзкое рожденье» та «Под кривизной застывших очертаний». Створює оповідання, казки. Завзята подорожувальниця.
Рубрика – “Ювілеї”
Володимиру Смотрителю виповнюється 60
Із сайту http://ye.ua/news/news_10691.html
13 січня керівнику та актору хмельницького монотеатру «Кут» Володимиру Смотрителю виповнюється 60! Cвій ювілей Володимир Петрович відзначатиме в рідному місті – Городищі, що на Черкащині, в місцевому будинку культури.
А вже у лютому на камерній сцені київського театру ім.І.Франка, Смотритель представить три свої найкращі моновистави: «Гоголь з Google», «Лоліта», «Акомпаніатор». Завершальним етапом святкування 60-ліття митця та двадцятої річниці монотеатру «Кут» стане великий Розкутівський гала-концерт за участю відомих українських акторів, поетів, бардів, майстрів оригінальних жанрів.
Великий майстер Малого Герба
(газета «Голос України» від 16 січня 2013 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=277766
До 140-річчя від дня народження Василя Кричевського
Рідко про якого художника можна сказати, що його «знають всі». Про Василя Кричевського ми справді «знаємо», навіть якщо комусь і невідоме це ім’я — бо про нього нам нагадує знаменитий стилізований княжий Тризуб, основний елемент нинішнього Малого Герба України. 10 січня, напередодні ювілею художника, в столиці українського гончарства Опішному, урочисто відкрито унікальний Музей родини Кричевських. Це перший в Україні музей, присвячений творчому доробкові цілої мистецької династії. До речі, міститься він у приміщенні, яке спроектував сам Кричевський.
Василь Кричевський народився 12 січня 1873 року в селі Ворожба (нині містечко на Сумщині) в родині повітового фельдшера. Малював змалку. У тринадцять літ став студентом Харківського залізнично-технічного училища, а невдовзі йому вже доручали проектувати приватні будинки. Здобув архітектурну та художню освіту. Уже в 19 літ став помічником харківського міського архітектора. 1902 року, довідавшись, що у Полтаві збираються споруджувати новий будинок земства (нині — Краєзнавчий музей), Кричевський запропонував свій проект у стилі українського модерну. Будинок земства став зразком національного стилю в нашій архітектурі, так званого українського модерну.
Ким він був, з ким він був
Ким він тільки не був і з ким тільки не працював! Оформляв спектаклі в театрі Миколи Садовського. Приятелював з Михайлом Грушевським, жив у його домі в Києві, оформляв його книжки. Співпрацював зі школою килимарства, яку відкрила Варвара Ханенко. До 1913 року був керівником цієї килимарні. Оформив дванадцять фільмів, серед них і «Звенигора» Олександра Довженка. До речі, ідею цієї знаменитої стрічки Довженкові подарував саме Кричевський. 1917 року Кричевський став одним із організаторів Української академії мистецтв. Працював у комісії зі створення Герба України, підготував власні проекти великого і малого Державних гербів (28 березня 1918 року офіційним Гербом України затверджено саме його Тризуб). У січні 1918 року почав працювати над проектами паперових грошей і поштових марок УНР (в обіг тоді випустили двогривенну банкноту, виготовлену за проектом Кричевського).
1925 року саме він відшукав у Києві будинок, де 1846 року жив Кобзар, відреставрував його і домігся відкриття музею (нині — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка). А 1929 року Кричевському запропонували розробити й проект музею Шевченка у Каневі.
Його двічі заарештовували більшовики. А згодом (1940) дали звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. З цієї нагоди в Києві влаштували велику персональну виставку. У цей час Василь Кричевський очолював кафедру малярства Київського художнього інституту.
Війна застала Кричевського в Києві, він сповна спізнав усі біди окупації: голод, холод, поневіряння... 1943 року митрополит Андрей Шептицький запросив мистця до Львова, куди той переїхав з сім’єю, обійняв посаду ректора Вищої мистецької української школи.
А далі війна погнала в еміграцію: Чехословаччина, Австрія, Німеччина...1945 року з родиною осів у Франції — у свого сина від першого шлюбу Миколи, який теж став художником. А ще через три роки Василь Кричевський перебрався за океан — до дочки Галини, яка мешкала в Каракасі (Венесуела).
15 листопада 1952 року Василя Кричевського не стало. Його поховали в Каракасі, а 1975 року прах художника та його дружини Євгенії перенесли до українського цвинтаря Святого Андрія в Баунд-Бруку поблизу Нью-Йорка.
Розкидані по світах
Василь Кричевський став патріархом великої мистецької родини, чотири покоління якої працюють на мистецькій ниві. Це і його брат —Федір (1879—1947) — видатний живописець і педагог, перший ректор Української академії мистецтв. Це і син Василь Кричевський (1901-1978) — живописець, графік, педагог, художник кіно, почесний член Об’єднання мистців-українців Америки. Й інший син Микола Кричевський (1898—1961) — відомий художник-постімпресіоніст, живописець, графік, театральний декоратор, член Асоціації незалежних українських мистців у Парижі.
У Венесуелі жила дочка Галина Кричевська-Лінде (1918—2006) - український художник, скульптор, ткаля, вишивальниця. Внучка — Катерина Кричевська-Росандич — український і американський живописець, заслужений діяч мистецтв України. Інша внучка — Оксана Іванівна Лінде де Очоа — український і венесуельський живописець, композитор, кавалер Ордена княгині Ольги ІІІ ступеня. Внук — Василь Лінде-Кричевський — кераміст, майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Правнучка — Бланка Мирослава Лінде-Дункан — живописець, дизайнер. Творчу династію Кричевських продовжує і правнук Василь Лінде-Дункан. І продовжує саме в Україні! Вперше побував на батьківщині прадіда кілька років тому, закохався в наш край і нині є студентом архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, працює як дизайнер.
Опішне і Кричевські
10 січня — напередодні 140-річчя від дня народження Василя Кричевського — в столиці українського гончарства Опішному урочисто відкрили унікальний музей — Музей родини Кричевських. Він перший в Україні, присвячений творчому доробку цілої мистецької династії. Створено його у приміщенні, яке спроектував сам Кричевський. Воно дивом уціліло і тут його називають — будинок Кричевського-Лебіщака (Юрій Лебіщак — славетний український кераміст, організатор національного гончарного виробництва).
Упродовж 1902—1919 років Кричевський не раз бував і жив у Опішному.
А історія створення музею така. 1988 року до об’єктів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному було передано будівлю колишнього Опішнянського гончарного показового пункту Полтавського губернського земства. На час передачі музею-заповіднику будівлі вона була дуже занедбана. Кошти на її відновлення вперше виділено тільки 1994 року, їх вистачило тільки на початок робіт. Аж 2007 року за кошти держбюджету вдалося перекрити дах, поставити вікна... А далі працівники музею-заповідника здебільшого власними силами і за власний кошт довели будівлю до ладу.
— Онук Кричевського Василь Лінде-Кричевський вперше прибув з США до Опішного 2009 року, — розповідає директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, заступник голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства, професор Олесь Пошивайло. — Він побував у Музеї-заповіднику українського гончарства, зокрема в будинку, зведеному за проектом його діда. 2010 року повернувся до Опішного, із сином — теж Василем. Їм запропонували створити в земському будинку експозицію, присвячену Василю Кричевському. Так і виникла ідея створення в Опішному наукового центру з вивчення творчої спадщини двох славетних українських родин — Кричевських і Щербаківських. 2011 року Василі Кричевські вдруге прибули до Опішного. Вони привезли зі США архів Кричевських, пов’язаний із родинами Кричевських і Щербаківських. Увесь цей скарб подаровано музею-заповіднику.
Унікальна колекція творів і архівних документів й стала підґрунтям заснування в структурі Національного музею-заповідника українського гончарства Музею мистецької родини Кричевських. Тут експонуються твори Василя Кричевського, Галини Кричевської-Лінде, Оксани Лінде де Очоа; унікальні документи, рукописи і фотографії. Окрему залу присвячено головному захопленню Василя Кричевського — народному мистецтву. Експозиція нагадує інтер’єр квартири мистця в домі Грушевського: вона наповнена унікальними творами кераміки (зокрема опішнянської), різьблення, ткацтва, вишивання.
22 травня 2012 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про відзначення 140-річчя з дня народження Василя Кричевського» на державному рівні.
Міністерство культури створило відповідний оргкомітет, розробило й затвердило план першочергових заходів. Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України й Мінкультури підтримали ініціативу про створення на базі «Будинку Кричевського-Лебіщака» Музею мистецької родини Кричевських упродовж 2012—2014 років. Втім, коштів Кабмін так і не виділив, тож народженням Музею родини Кричевських можна завдячувати виключно колективу музею-заповідника українського гончарства у Опішному.
Віталій Скобельський
130 років від дня народження співака Михайла Донця
Із сайту http://www.pisni.org.ua/persons/2458.html
Михайло Донець народився 23 січня 1883 року в багатодітній робітничій сім'ї. Батько його, Іван Васильович, походив із безземельних селян Василькова. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, він не повернувся у рідний Васильків, а влаштувався помічником кресляра на місцевий завод "Арсенал". Одружившись із київською міщанкою Ориною Іванівною, поселився в перекособочені розвалюсі під заводським стінами, бо на пристойніше житло не вистачало заробітку. Проте вічні злидні не завадили молодому подружжю народити п'ятьох дочок і двох синів.
Матеріальні нестатки змусили дітей Донців змалечку добувати кусень хліба насущного. Сестри нянчили малих дітей, а брати служили за харч у крамничних приказчиків "хлопчиками на побігеньках".
Якось відомий київський музикант і регент Олексій Грінченко почув виняткової краси й алмазної чистоти дискант малолітнього наймита. Це був восьмилітній Михайлик. Відтоді хлопчик став співати у церковному хорі, навіть з платнею – 50 копійок на місяць.
Як потім згадував М. I. Донець, любов до музики заронила й розвинула в ньому мати, котра знала силу-силенну українських народних пісень. Не обійшла доля дару музики й батька. "Завваживши мій побожний потяг до вокалу, а – згадував пізніше співак, – він власноручно змайстрував і подарував мені саморобну скрипку: Ота домашня музична закваска і привела мене під благодатне крило провидця з розшуку майбутніх талантів композитора-педагога Грінченка".
Уклавши угоду з антрепризою Київської опери, О. Грінчеко обслуговував дитячим хором відповідні вистави. У такий спосіб Мишко Донець опинився в ролі маленького артиста на оперній сцені. Перед ним відкривається чарівний і незвіданий світ високого мистецтва. Йому пощастило почути спів кращих тодішніх маестро, віч-на-віч зустріти самого Петра Чайковського, який диригував дитячим хором у виставі власної опери "Пікова дама". Виглядало на те, що сцена назавжди стане його покликанням і життям.
Та сталося нещастя. Коли Михайликові минуло одинадцять, померла від сухот його мати. А через три роки не стало й прибитого горем батька. На клопотання робітників-арсенальців недорослого хориста М. Донця, як круглого сироту, зарахували до військової школи медичних фельдшерів.
Відтоді світ перевернувся для вчорашнього театрального романтика: фельдфебельські команди, бездумна щоденна муштра, брутальність. Та були і курсантські спектаклі, у яких М. Донець залюбки виконував найрізноманітніші ролі.
I тут удруге посміхається йому доля. В одній із вистав його запримітив тодішній популярний актор і режисер, засновник російського драматичного театру у Києві Микола Миколайович Соловцов. З того часу почалося духовне відродження юнака, який усі вільні від служби години проводив чи то в соловцовській драмстудії, чи на гальорці Українського народного театру, де його зачаровувала гра корифеїв сцени – Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського.
Відбувши військову повинність, М. Донець попри матеріальну скруту повністю віддався самоосвіті, брав виклади вокалу в найвидатніших київських педагогів — Е. Мессіні, М. Бочарова, О. Самтагано-Горбакової. Водночас набував сценічної практики в популярній драматичній трупі Бородая в "ролях зі співом".
Після смерті М. М. Соловцова в листопаді 1903 року почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця. Дебютував він у п'єсі О. Островського "Снігуронька", виконавши роль гусляра. Працюючи в театрі, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі Тутковського.
1905 року М. Донця зараховують до Київської опери. Поява його на сцені професійного театру була настільки успішною, що вже наступного року співака запросили до Москви на роботу в чи не найкращому приватному оперному театрі Сергія Івановича Зиміна. "Служба в опері Зиміна, — згадував у день свого ювілею М. I. Донець, — заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері цього театру я вперше почав усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна".
Саме у Москві М. Донець здобув собі ім'я, ставши достойним сценічним партнером таких всесвітньо визнаних корифеїв вокалу, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та ін. У 1913 році, завоювавши славу першокласного оперного співака, Михайло Іванович повернувся до України. Київський глядач захоплено зустрів свого талановитого земляка. Як свідчать очевидці, кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста. Сторінки місцевої преси рясніли відгуками типу: "взірець божественного натхнення життєвої правди на сцені".
Щоправда, розквіту його таланту дуже скоро завадили буремні суспільні події. З розпалом першої світової війни він був мобілізований до царської армії, служив фельдшером у київському шпиталі, лише зрідка з'являючись на сцені.
У пореволюційні роки Михайло Донець став одним з найактивніших фундаторів українського оперного театру. Йому першому серед оперних співаків республіки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року – Народного артиста України.
За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону, рівним у всіх реґістрах. Він створив неперевершені образи Івана Карася ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського), Тараса Бульби ("Тарас Бульба"), Виборного ("Наталка Полтавка") в операх Лисенка; Захара Беркута ("Золотий обруч" Лятошинського). Серед інших партій: Батько ("Катерина" Аркаса), Артем ("Кармелюк" Костенка), Сатана ("Яблуневий полон" Чижка), Калинчук ("Перекоп" Мельтуса, Рибальченка, Тіца, перше вик.), Сокальський ("Щорс" Лятошинського, перше вик.), Мельник ("Русалка" Даргомижського), Сусанін ("Життя за царя" Глинки), Додон, Салтан ("Золотий півник", "Казка про царя Салтана" Римського-Корсакова), Кочубей ("Мазепа" Чайковського), Погнер, Генріх ("Нюрнберзькі мейстерзінгери", "Лоенгрін" Вагнера), Мефістофель ("Фауст" Гуно) та ін.
М. Донець багато гастролював. У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки СРСР, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом гастролював в оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львов, Ленінґрада.
1936 року брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. Та ще з кінця 20-х років, коли почався наступ на чергового "ворога" — націонал-ухильництво, в усі республіканські і крайові ДПУ надійшов із Луб'янки таємний наказ розпочати підготовку з селекції національних кадрів інтелігенції. До реєстру потенційних ворогів сталінського режиму внесено й ім'я світоча оперного мистецтва М. I. Донця. Власне, ще в пору присмерків процесу українізації доля Михайла Івановича була наперед визначена. Відтоді його таємно "дєло-формуляр" невблаганно поповнювалося. Потрібен був лише слушний привід.
Він настав із початком другої світової війни, коли виникла нагальна потреба негайно здійснити тотальну селекцію заздалегідь виявленого антирадянського елементу, аби убезпечити тил Червоної Армії.
Вже 2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенат держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів знайшов, що перебування на волі артиста оперного театру Донця М. I. може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус за ч. 47.
У слідчій справі ч. 982516, як неспростовані підстави для звинувачення Донця в контрреволюційно-націоналістичній діяльності й підозрі в шпигунстві, підшиті копії протоколів допитів засуджених у різний час до розстрілу київського економіста Каліуха Д. В., композитора-дириґента Верховинця-Костіва В. М., директора Київського театру опери і балету Яновського I. I. Тричі за час ув'язнення Донець був допитаний, і жодного разу він ні в чому не визнав себе винним. В одному із протоколів зафіксована заява Михайла Донця: "Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку и больше никаких националистических увлечений у меня нет".
Слідчі теж не довели злочинної діяльності М. Донця. Проте після 6 липня 1941 року сліди Михайла Івановича безнадійно губляться в тюремних нетрях Києва.
10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в'язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося його життя.
Проте ім'я чародія оперної сцени не витруїлося з пам'яті народу. Чим тривалішою була мовчанка офіційних властей, тим реальнішою ставала здогадка, хто саме урвав земний шлях Михайла Донця.
Після смерті Сталіна дружина співака Марія Едуардівна Донець-Тессейр на особисте звернення до С. Хрущова отримала куценьку довідку: ":с санкции врага народа Меркулова Донец без решения суда был в Киеве расстрелян". Проте це вимушене зізнання зроблено пошепки. Бо жоден друкований орган в Україні не оприлюднив офіційного висновку КДБ СРСР, що на основі перегляду слідчої справи Донця М. I. "нельзя считать установленным о его причастности "антисоветской националистической организации и проводимой им антисоветской работе".
Анатолий Мокренко: «На Кубе мы рубили сахарный тростник.
Более тяжелого физического труда представить себе нельзя»
http://fakty.ua/157498-anatolij-mokrenko-na-kube-my-rubili-saharnyj-trostnik-bolee-tyazhelogo-fizicheskogo-truda-predstavit-sebe-nelzya
Таисия БАХАРЕВА, «ФАКТЫ» 22.01.2013
Сегодня народному артисту СССР исполняется 80 лет
В оперное искусство Анатолий Мокренко, что называется, ворвался. Когда он стал студентом Киевской консерватории, был уже вполне зрелым 30-летним человеком. Его сочный баритон сразу заприметили в Национальной опере Украины. Он пел на знаменитой сцене, будучи студентом, потом стажером, солистом и даже, когда стал руководителем легендарного коллектива. Голос Анатолия Юрьевича покорил слушателей в 50 странах мира. Певца любили и советские вожди, ни один правительственный концерт не обходился без участия Анатолия Мокренко. Народный артист СССР уже давно не выступает. Он преподает в Национальной музыкальной академии и счастлив, когда на мировых оперных сценах блистают его ученики. Кстати, будут они выступать и в столичном Доме учителя на вечере, посвященном юбилею знаменитого украинского певца.
— Пышных празднеств по поводу своего юбилея я не собирался устраивать, — рассказывает Анатолий Юрьевич. — Правда, мои поклонники и друзья все же не оставят не замеченной эту дату — будет несколько концертов, посвященных мне. Предлагали сделать вечер и в родной консерватории, но я отказался. Я совершенно неамбициозный человек и не люблю подобной суеты. К тому же, по правде говоря, дата у меня не такая уж веселая. Не хочется лишний раз вспоминать, сколько лет исполняется.
— А подарки получать хочется?
— Да не нужны мне никакие подарки! Слава Богу, есть еще здоровье, чтобы работать и заниматься любимым делом, а это для меня главное. Что же касается бытовых вещей, то я никогда не испытывал к ним особой страсти. У меня даже машина еще с 1990 года. Надежная «Лада» верно служит до сих пор. Я ее берегу, мало на ней езжу, в основном на дачу. Я человек не притязательный. В еде в том числе. Так что на праздничном столе, за которым соберутся родственники, тоже не будет особых изысков. Мое самое любимое блюдо — печеная картошка. В день рождения сядем за большим столом, выпьем по рюмке, поговорим, может, попоем.
— У вас все тот же роскошный баритон?
— Ну, может, уже не такой роскошный, но спеть еще могу. Правда, чаще в кругу семьи. Вот и сегодня пел. Посмотрел по каналу «Ретро» концерт «Песня года-71». Я ведь выступал на всех подобных мероприятиях, представляя Украину. Послушал себя, а потом вышел на закрытый балкон и сам дал голосу силу. Ведь пение — это то, что я люблю и чем живу.
— Во времена Советского Союза ни один правительственный концерт не обходился без вашего участия.
— Я частенько ездил в Москву, выступал в Кремле. Раньше были очень популярны концерты, посвященные всяким революционным праздникам. Пел и для самого Генерального секретаря ЦК КПСС Леонида Брежнева. Правда, это было в Тбилиси. В 1972 году я поехал в составе украинской делегации, которую возглавлял член Политбюро ЦК КПСС Петр Шелест. Там собрались все первые секретари советских республик, был и Леонид Ильич. После официальной части начался концерт. Кстати, выступал на нем и сам Брежнев, читал стихи Сергея Есенина, которого очень любил. Я пел украинские и русские песни. Правда, лично с Генеральным секретарем не был знаком. А вот с Владимиром Щербицким у нас сложились теплые отношения.
— Он любил оперу?
— Поклонницей оперного искусства была его супруга Рада Гавриловна. Она непременно присутствовала на всех наших премьерах. Сейчас много чего говорят о Владимире Васильевиче. Он, конечно, был человеком своего времени, функционером, но лично я на него пожаловаться не могу. Более того — до сих пор очень ему признателен. Когда я только начал работать в Оперном театре, меня однажды вызвал министр культуры Ростислав Бабийчук. Говорит: «Анатолий Юрьевич, звонил Владимир Васильевич и спрашивал, какие у вас проблемы». Мне было трудно даже поверить, что моей персоной заинтересовался такой человек! Говорю: «Да у меня все в порядке». Что касается быта, то я в то время к своему великому счастью жил в двухкомнатной квартире на Лесном массиве.
— Неужели и правда были счастливы?
— Конечно! Ведь ни я, ни моя жена Мария, начав работать в Киеве, не имели собственного жилья. Сначала снимали углы у хозяев, потом нам дали малюсенькую квартирку в подвале на Ярославом валу. Кстати, нашим соседом по подвалу был Олег Тимошенко, ставший впоследствии ректором консерватории. Затем мы перебрались во времянку на Сырце. В то время у нас родилась дочь Люда. В нашем жилище можно было поставить только кровать, стул и ведро воды, которая зимой ночью всегда замерзала. Прожили в этой времянке лет шесть, пока в гости не приехал Платон Майборода. Однажды после репетиции напросился подвезти меня домой. Как я ни отнекивался, ничего не получилось. Когда Платон Илларионович увидел, как я живу, он пришел в ужас.
На следующий день Майборода пошел к председателю городского комитета партии и поставил вопрос о предоставлении мне квартиры. Тогда нам и выделили двушку на Лесном массиве. Для нас это были настоящие хоромы! Поэтому, когда Бабийчук спросил о проблемах, я даже не сразу сообразил, что же мне надо. Но Бабийчук настаивал, ведь должен был доложить Владимиру Васильевичу о моем вопросе. И тогда я сказал, что слишком далеко ездить из театра домой, это единственное неудобство. «Если бы мне дали квартиру ближе к Оперному, я был бы на вершине счастья», — признался тогда Бабийчуку. И через неделю уже получил ордер на квартиру на улице Суворова на Печерске. Что ни говорите, но во времена Советского Союза о работниках культуры государство заботилось. Сейчас такого и близко не сыщешь. Во время службы в Оперном театре я около ста раз выезжал за границу. Пел во Франции, Германии, Швейцарии, Америке, Канаде, Мексике. Даже для Фиделя Кастро на Кубе.
— Известно, что кубинский лидер был большим поклонником украинского оперного искусства.
— Это правда. Я встречался с ним лично, один раз даже вместе пели кубинский революционный гимн. Ездил на Кубу с комсомольской делегацией, было много людей разных профессий, в том числе и артистов. В делегации был и Юра Богатиков, правда, жаркий влажный климат Кубы ему не пошел. На следующий день после прилета Богатиков попал в больницу и его срочно отправили домой. Всех нас, участников делегации, не только развлекали, но и предлагали потрудиться. Мы рубили сахарный тростник и работали на строительстве пригорода Гаваны. Таким образом знакомились с кубинцами. Так вот, однажды, когда мы работали на плантации тростника, подъехал «бобик» — простенькая зеленая машина с брезентовой крышей. Из нее вышел Фидель Кастро, один, без охраны. Автоматчики подъехали на следующей машине.
Мы знали, что на Фиделя Кастро было много покушений. Весь фокус в том, что никто никогда не знал его маршрута. Помню, меня поразило, что глава государства был одет в простой поношенный френч. В нем чувствовалась абсолютная непритязательность к атрибутам большой власти. Он с улыбкой подошел, через переводчика стал расспрашивать о наших впечатлениях, потом мы с ним попели, и он умчался на своей машине так же быстро, как и появился.
Куба была тогда страшно бедной страной. Даже не могли найти какие-то сувениры, чтобы привезти домой. В делегации был белорусский композитор Игорь Лученок. Мы с ним пошли на пляж, где росло много кокосовых пальм. Тогда кокосы были для нас чем-то очень экзотическим. И я решил сорвать на память несколько штук. Долез до кроны, ободрав себе все ноги, а Игорь страховал внизу. Кокосы оказались крепко «сидящими» на ножках. Пришлось приложить немало сил, чтобы сорвать плоды. Я сбросил семь кокосов, мы взяли себе по одному, остальные отдали товарищам. Кстати, из Кубы я привез еще мачете — нож, которым рубил сахарный тростник. Более тяжелого физического труда я в своей жизни не знал.
— Юрий Гуляев, с которым вы были дружны, ездил тогда на Кубу?
— Честно говоря, не помню, чтобы Юра выезжал за границу. Тогда это было достаточно сложно. С Юрой я действительно был дружен. Несколько лет он был председателем профкома нашего театра. Затем уехал в Москву. История вышла неприятная. Мы поочередно пели партию Онегина в опере «Евгений Онегин». И вот однажды после спектакля вышла рецензия, где журналист написал, что когда Гуляев поет, в середине зала его уже не слышно. Абсолютная ложь! Гуляев страшно обиделся, и я его понимаю. Это и стало причиной переезда в Москву. К тому же по природе своей и происхождению Юра русак. Он считал Россию своей родиной и часто говорил, что хотел бы жить поближе к маме. В те годы его мать находилась в Тюмени.
— А говорят, причиной ухода Юрия Гуляева из Оперного театра стало пристрастие к алкоголю.
— Нет, это неправда.
«Зеленый змий» унес жизни многих талантливых людей. Спиртного не выдерживает ни голос, ни здоровье. А раньше, к сожалению, была в моде так называемая богемная жизнь. После спектакля обязательно устраивалось застолье. Многие не могли устоять, входили «в пике» и пропадали.
— Неужели вы никогда не соблазнялись?
— Никогда не курил и не пил. Мог позволить себе лишь полфужера вина. Нас, таких стойких, в свое время было лишь трое: Дмитрий Гнатюк, Толя Соловьяненко и я. К тому же все знали, что никто из нас во время застолья не будет петь. Сначала люди были этим недовольны, а потом привыкли, и никто уже не просил спеть для друзей.
— Правда, что вы впервые увидели рояль, когда вам было 18 лет?
— Было такое. Особенно сложно пришлось в консерватории по дисциплине «фортепиано». У меня ладонь большая, и пальцы не помещались между клавишами. Так что аккомпанировать себе я не могу. Успехи по фортепиано у меня были слабенькие. Правда, с первой же премии имени Николая Островского, которой меня наградил комсомол, купил домой пианино «Эстония». Оно до сих пор стоит в нашей гостиной.
— Ваш голос передался кому-то из детей или внуков?
— Две мои дочери пели в хоре, но в результате выбрали совершенно другие профессии. Внучка тоже не поет. У внука Дениса хороший голос, но он не захотел идти по певческой стезе. Значит, не его. Хотя... Я ведь тоже не сразу нашел свой путь в жизни. Очень уж непросто шел к оперной сцене. Пришлось сбежать из двух военных училищ, закончить политехнический институт, поработать в тундре, на шахтах, чтобы в конце концов стать певцом. Наверное, просто хватило веры в себя, а может, меня вела сама судьба...
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Постріл у пісню
23 січня, 92 роки тому, чекістська куля обірвала життя видатного композитора Миколи Леонтовича. У грудні 2012–го автору музичної обробки знаменитого «Щедрика» виповнилося 135 років
(газета «Україна молода» від 23 січня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2211/169/78709/
Юлія КОСИНСЬКА
Щедрик, щедрик, щедрівочка
Прилетіла ластівочка.
Стала собі щебетати,
Господаря викликати...
Ця різдвяна українська пісня, відома в світі як Carol of the Bells — «колядка дзвіночків», популярна далеко за межами України. Її вважають найкращою хоровою обробкою Миколи Леонтовича. Композитор створив її 1914–го в Тульчині на Вінниччині, а вперше твір прозвучав через два роки в стінах Київського університету ім. Святого Володимира. Співав «Щедрика» студентський хор під керівництвом Олександра Кошиця, та так проникливо, що це стало справжнім потрясінням для київської громади. Пізніше Кошиць зі своїм хором повезе цю чарівну мелодію в світ, але саме з того тріумфального виконання й почалася недовга прижиттєва слава Леонтовича як одного з найталановитіших українських композиторів. Період його творчого поступу був, на жаль, недовгим: 1921 року композитора, якого радянська влада підозрювала в таємній національній діяльності, розстріляв більшовицький агент. Мотив вбивства і подробиці трагедії залишалися за «сімома замками» аж до проголошення Україною Незалежності...
Перші акорди
Майбутній композитор народився на Поділлі, в багатодітній сім’ї священика Дмитра Леонтовича. Інтерес до народної пісні й співу прокинувся в Миколи рано — цьому сприяли музично освічені батьки. Перші музичні ази хлопчику дав батько, який керував хором семінаристів, грав на віолончелі, скрипці, гітарі.
За традицією, яка існувала в родинах подільських священиків, маленького Леонтовича віддали на навчання до Шаргородського духовного училища, згодом — до Кам’янець–Подільської духовної семінарії. Тут обдарований хлопчина мав нагоду опанувати і скрипку, і флейту, співав у хорі. Так у майбутнього творця «Щедрика» остаточно сформувалася ідея до серйозних занять музикою.
Удома під час канікул майбутній композитор записував зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть в основу його композицій. На час навчання в семінарії припадають і його перші спроби обробки народних пісень «Ой з–за гори кам’яної», «Ой піду я в ліс по дрова», «Мала мати одну дочку». Згодом сам почав керувати хором як диригент, під його рукою звучали твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Юрій Богданов, семінарський учитель з музики, погодився індивідуально займатися з талановитим учнем.
Однак матеріальної змоги здобути академічну музичну освіту в Леонтовича не було. Тож Микола подався на вчительський хліб, а музичну освіту вдосконалював самотужки. У селі Чукові організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси вітчизняних композиторів. 1901 року видав перший збірник пісень Поділля. 1903 року вийшов другий збірник з посвятою Миколі Лисенку.
Відчуваючи потребу підвищувати свій музично–професіональний рівень, він у 1903—1904 роках наїжджає до Санкт–Петербурга, де прослуховує лекції в Петербурзькій придворній капелі. Врешті 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання реґента церковних хорів.
Крок за кроком, хор за хором
З осені 1904 року композитор працює на Донеччині шкільним учителем співів. Одразу організовує хор та невеликий оркестр, готує репертуар з поширених на той час творів Миколи Лисенка, Петра Ніщинського, Антона Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень.
Навесні 1908 року повертається на рідне Поділля. Тут Леонтович викладає співи у Тульчинській жіночій школі, де також організовує хор. Заглиблюється і у вивчення збірки фольклориста Андрія Конощенка «Українські пісні з нотами», видані в Одесі, здійснюючи хорові обробки окремих зразків — «Над річкою бережком», «При долині мак», «Ой у полі та туман, димно».
Після проголошення Української Народної Республіки Миколу Леонтовича запрошують до Києва викладати хорове диригування у новоствореному Музично–драматичному інституті ім. М. Лисенка та у Народній консерваторії. Він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники. Композитор пильно стежить за процесом визнання автокефалії Української православної церкви. Доробок митця, услід за Кирилом Стеценком та Олександром Кошицем, збагачується новими духовними творами: «На воскресіння Христа», «Хваліте ім’я Господнє», «Світе тихий» тощо. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його «Літургія», перше виконання якої відбулося в Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1919 року.
Творчими «дітьми» і «квітами», які справді забезпечили композитору безсмертя, стали прекрасні хорові роботи. Крім «Щедрика», це «Дударик», «Козака несуть», «Пряля», «Ой з–за гори кам’яної» та багатьох інших. На думку мистецтвознавців, у цих творах українська народна пісня піднімається до рівня досконалих композиторських шедеврів хорової музики ХХ століття: Carmina burana Карла Орфа, Stabat mater Франсиса Пуленка, «Симфонічних танців» Сергія Рахманінова.
«Пустіть переночувати» і... вбити
...Пізньої ночі 23 січня 1921 року в селі Марківці в домі Дмитра Леонтовича пролунав постріл. Коли сільський священик забіг у сусідню кімнату, то побачив смертельно пораненого сина Миколу і вбивцю. Цей незнайомець iз посвідченням Вінницького ЧК і гвинтівкою на плечі напросився на ночівлю напередодні. Розчулений гостинами сина Миколи, господар навіть не насторожився з такого пізнього візиту чужинця зі зброєю.
Спогади батька про ту жахливу ніч записав у своєму щоденнику Гнат Яструбецький, найближчий друг Миколи Леонтовича, а згодом — його біограф. «Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий чоловік. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці... Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу... Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь–де ночувати». Непроханий гість називав себе на прізвище Гріщенко...
Звук пострілу розбудив отця... На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу... Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував усе з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана–отця прибігли інші люди... Наклали пов’язку на рану потерпілого. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий».
«Дiти мої, квiти мої, не пустiте смерті...»
Кому заважав український композитор, за спогадами сучасників, людина доброзичлива і лагідна? «Без сумніву, куля чекiстського наслання свiдомо цiлила в серце визнаного носiя духовностi нації, — вважає музикознавець Валентина Кузик. — У вузькому колi людей мистецтва передавалась версiя смертi композитора, навiть називалось iм’я вбивцi, але «компетентнi органи» називали тi вiдомостi наклепом на радянську владу, або, в кращому випадку, — легендою. На цю тему було накладено табу. Лише пiсля проголошення незалежності вдалося розшукати слiд трагiчних подiй сiчня 1921 року.
Ось що говориться в рапорті з державного архiву Вiнницької областi: «В ночь на 23 января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки Николая Леонтовича 43 лет, у которого Грищенко ночевал, и 26 января Грищенко, скрывавшийся в м.Теплике при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил у живот милиционера Твердохлеба».
Страшно й подумати: якби в мiлiцiї не було претензiй до ЧК, пов’язаних з пораненням мiлiцiонера (а Твердохлiб, мабуть, помер вiд рани, бо в списках «на довольствiє» за квiтень вiн уже не значиться), то, можливо, ми ще довго шукали б документи про вбивство «сина священника». Саме текст рапорту ставить останню крапку над «i» у питаннi: хто вбив Леонтовича? Чи невiдомий бандит, як писала республiканська газета «Вiстi» вiд 2 березня 1921 року, чи представник влади — чекiст?
Я чула ще одну усну легенду: справу вбивства Леонтовича неспроста затягували, оскільки нiбито ще в 1960–тi роки «вiдважний чекіст» Гріщенко розповiдав молодi, як вiн утверджував радянську владу на Подiллi».
... Незбагненно, але незадовго до загибелі композитор працював над обробкою особливої народної пісні на тему смерті. Мистецтвознавець Юрiй Масютiн (репресований 1936 року) згадував: «Протягом лiта й осені 1920 року Микола опрацював цю пісню й дуже любив її наспiвувати. Наприкiнцi грудня, готуючись до концерту, вiн почав її розучувати з хором, але не встиг вивчити, бо 12 сiчня 1921 року пiшов iз Тульчина до Маркiвки вiдвiдати батька i... вже не повернувся. Уперше цю пiсню виконав Тульчинський державний хор у лютому на концертi, присвяченому пам’ятi Леонтовича. Пiд час її виконання повнiсiнька заля iстерично ридала...»
А вже смерть та по дворi ходить,
А вже потихеньку до мене приходить.
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить.
Дiти мої, квiти мої,
не пустiте смертi,
Та не дайте менi вмерти.
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт