Новини одним рядком:
16 вересня – концерт Михайла Щербакові «Шоколадный домик» у Києві, вул..Шовковична, 17/2, довідка 097 4842577
22 вересня – вечір авторської пісні В’ячеслава Купрієнка, за участю Г.Бондара, О.Лисенка, Я.Лещука у Київському Будинку актора
29 вересня – зустріч з гумористом Ігорем Губерманом у Київському Будинку офіцерів, вул..Грушевського, 30/1
30 вересня – 50 років Ігорю Добровольському, президенту клубу авторської пісні та фестивалю “Булат” у Сумах
1 жовтня – вечір скрипкової музики, заслужений артист України Кирило Стеценко у Київському Будинку актора
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую, брате Петре.
А я зробив з Лучеськ-Бендом нову пісню і відео до неї http://sergiy-shyshkin.livejournal.com/718925.html
Боярка - Віталій Падалка
8 вересня 2012 року у Боярці відбулися зустрічі представників Української платформи "Собор" братів Капранових, Тараса Компаніченка та Євгена Жовтяка з жителями міста. Зустрічі відбулися просто на вулицях міста. Сценою для виступаючих слугував причеп легкового автомобіля братів Капранових. Причеп грунтовно обладнали звукопідсилювальною апаратурою та електрогенератором, і вийшло майже як у Бременських музикантів. Возик, з якого виступають мандрівні артисти...
Дивіться відео ось тут:
http://www.youtube.com/user/pravdaivolya?feature=watch
Виступаючі не лише викладали свої передвиборчі програми, але і співали пісні,
читали вірші. На відео декілька музичних творів та повністю промова братів
Капранових та Євгена Жовтяка. Музика і пісні будуть цікаві всім, а жителям
Боярки, хто не зміг потрапити на зустріч, будуть цікаві і промови. Адже всі
учасники балотуються на виборах до Верховної Ради у Боярці (в тому числі).
Фото можна переглянути тут:
https://picasaweb.google.com/102178925897747464814/FZwxDH
Не знаю, як боярчани з Боярки будуть переглядати ці фото і відео, але я певен,
що спраглими очима припадуть до них боярчани, що проживають зараз у Франції,
Австралії, Австрії, Німеччині, Сполучених Штатах, Ізраїлі та Росії, яким я теж
висилаю цього листа. Привіт з України!
Луцьк – Руслана Мельник
Запрошуємо лучан та гостей міста на перший туристичний фестиваль бардівської пісні,
фото і кіноаматорів «Вітрила пригод».
В рамках фестивалю, ініційованого волинським туристичним клубом «МИ», відбудуться конкурси бардівської пісні, фото та кіноаматорів.
Якщо Ви вільна, креативна, смілива, творчо наповнена духом Свободи людина, яка здатна з життєво-напруженого графіка викроїти час для мандрів заради вражень і гострих відчуттів екстриму, відкритися та поринути в лоно природи, повести за собою однодумців, бачите і фіксуєте ці прекрасні миті на об’єктив фото чи відеокамери або складаєте поезію, гайда на фестиваль!
Якщо Вами володіє жага до романтики, а душа відкрита вітру пригод і Ви горите бажанням поділитися цими враженнями, тоді гоп до купи.
Протягом двох днів відбуватиметься перегляд кінофільмів, прослуховування пісень у виконанні учасників, проходитиме виставка конкурсних світлин.
Місце розташування учасників та гостей фестивалю - наметове містечко у міському парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. Учасники повинні мати з собою повний набір туристичного спорядження (намети, спальники, килимки).
Перегляд фільмів буде проходити в Палаці культури міста Луцька.
Фотовиставка - в фойє Палацу культури міста Луцька.
Концерт бардівської пісні відбуватиметься на відкритій сцені при вході в парк культури та відпочинку імені Лесі Українки.
Родзинка фесту: Куди занесли вас вітрила пригод? Конкурс на найкумеднішу туристичну бувальщину. (протягом двох днів)
Умови участі у фестивалі:
Вимоги до учасників конкурсу бардівської пісні.
Учасники конкурсу бардівської пісні попередньо подають аудіозаписи двох пісенних творів на DVD або CD диску.
Забороняється виконання у конкурсі пісень у супроводі фонограми (-+).
У відбірковому конкурсі учасники співають дві різножанрові пісні у живому супроводі.
Журі визначатиме переможців у номінаціях:
І – авторська пісня. ІІ - співана поезія.
Переможці нагороджуються дипломами та призами.
Вимоги до учасників конкурсу кіноаматорів.
Екранні твори не повинні перевищувати хронометраж 30 хв.
Приймаються екранні твори, записані на диск формату DVD, разом із анкетою, у вдосконаленому з технічної точки зору вигляді. Будь-яка технічна вада дає право організаторам для рекомендацій по вдосконаленню твору.
До участі в конкурсі приймаються екранні роботи, створені не раніше 2010 року у номінаціях: І – Фільм-мандрівка; ІІ – Фільм-пошук (краєзнавче дослідження).
Переможці нагороджуються дипломами та призами.
Вимоги до учасників у фотоконкурсу.
На фестиваль приймаються світлини, надіслані разом із анкетою розміром А-3 формату (30х40см).
Всі світлини будуть представлені на туристичній фотовиставці в рамках фестивалю.
Номінації: І – Пейзаж; ІІ – Портрет туриста.
Переможці нагороджуються дипломами та призами.
Твори потрібно надіслати до 15 вересня 2012 року включно на адресу: 43016, м. Луцьк, вул. Кондзелевича, 5. Волинський туристичний клуб “Ми”, з позначкою “На фестиваль”.
Електронна адреса: turclub@ukr.net. Умови участі у фестивалі розміщені на сайті tourclub.lutsk.ua., на сайті управління культури та туризму Волинської ОДА, Обласного науково-методичного центру культури www.nmck-volyn.com.ua та на сайті управління культури Луцької міської ради, управління у справах сім’ї, молоді та спорту Волинської облдержадміністрації.
Контактні телефони організаторів фестивалю: керівник – Мельник Руслана Григорівна - 067 332 93 34, 099 321 21 15, відповідальні за бардівську пісню – Баранюк Ігор Іванович - 096 516 24 72, за аматорське кіно – Федонюк Світлана Дмитрівна - 097 323 51 45, за фото – Іванюк Віталій Іванович - 067 332 04 37.
Програма першого туристичного
фестивалю бардівської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод»
1 день – 22 вересня 2012 року
9.00 -11.30 - безкоштовна екскурсія Луцьким замком та Старим містом (збір біля пам’ятника імені Лесі Українки).
12.00 – 13.00 – відкриття фестивалю та фотовиставки (фойє Палацу культури).
13.00-14.00 – на зустріч запрошує мандрівник-письменник Артем Чапай з м. Київ (конференц-зала Палацу культури).
14.00-17.00 – відкритий перегляд-конкурс туристичних фільмів (зала Палацу культури).
18.00 – 21.00 – концерт-конкурс бардівської пісні (сцена біля входу в парк імені Лесі Українки).
2 день - 23 вересня
10.00 - 11.30 - безкоштовна екскурсія в музей волинської ікони (збір біля входу в музей).
12.00-13.00 – туристські забави, продовження роботи фотоконкурсу. (вхід в парк імені Лесі Українки).
13.00-14.00 – туристська каша, чай.
14.00-15.00 – на зустріч запрошує мандрівник, кіноаматор В’ячеслав Майборода з м. Житомир (сцена біля входу в парк імені Лесі Українки).
15.00-18.00 – закриття фестивалю, нагородження переможців конкурсів фестивалю, заключний гала-концерт виконавців бардівської пісні.(сцена біля входу в парк імені Лесі Українки).
Родзинка фесту: Куди занесли вас вітрила пригод? Конкурс на найкумеднішу туристичну бувальщину. (протягом двох днів)
Твори на участь у фестивалі подаються до 15 вересня, деталі www.tourclub.lutsk.ua, тел.. 067 332 93 34, 099 321 21 15.
Дякуємо за співпрацю та розуміння.
Запоріжжя – Олена Алексєєва, Жан Селезенєв
ПОЛОЖЕННЯ
про ІV Всеукраїнський дитячо-юнацький фестиваль-майстерню
авторської (бардівської) пісні
«Сонячний зайчик»
Загальні положення.
Загальновідомо, що пісня є найбільш активним засобом впливу на психоемоційний стан людини. Зокрема, авторська пісня (АП), унікальне явище культури слов’янських народів, несе в собі неабиякі можливості виховання у молоді загальнолюдських ідеалів, її інтелектуального, естетичного та емоційного розвитку.
В Україні рух авторської пісні має давню та багату історію. На протилежність цьому, процес навчання виконавчій майстерності в АП не має в нашій країні загальної та системної традиції. Зусилля окремих педагогів, які працюють у цьому напрямку більшою мірою спираються на власний творчий досвід та не використовують передові педагогічні методики. Не має Україна і єдиного навчально-методичного центру з питань авторської пісні, зокрема, з педагогічних питань її викладання. Традиція проведення дитячо-юнацьких фестивалів цього напрямку в Україні також відсутня.
Мета проведення фестивалю-майстерні.
- Створення в Україні традиції системної освіти дітей та молоді в галузі АП шляхом проведення Всеукраїнського фестивалю-майстерні.
- Об’єднання творчих та організаційних зусиль дитячих та юнацьких колективів АП України.
- Залучення до роботи з талановитими дітьми найкращих українських та російських педагогів у галузі АП.
- Методична допомога керівникам дитячих та юнацьких колективів. Взаємообмін творчими напрацюваннями керівників.
- Збереження та піднесення на новий творчий рівень АП в Україні шляхом виховання молоді.
- Привертання уваги до АП широких кіл суспільства шляхом популяризації жанру.
Терміни та місце проведення фестивалю.
Фестиваль проводиться 19-21 жовтня 2012р. у Запорізькому міському Палаці дитячої та юнацької творчості (МПДтаЮТ) за адресою:
69006 м. Запоріжжя, площа Леніна, 1.
Довідки:
1. МПДтаЮТ:
приймальня/факс -
8 (061) 236 48 45,
електронна адреса -
dvorec@list.ru
2. Художній керівник фестивалю
Алексєєва Олена Іванівна -
8 097 300 68 96,
електронна адреса -
jeannn@rambler.ru
Організатори фестивалю:
Український Державний Центр позашкільної освіти
Департамент освіти і науки, молоді та спорту Запорізької міської ради
Запорізький міський Палац дитячої та юнацької творчості
Запорізький національний університет, ф-т соціальної педагогики та психології
Театр поетичної пісні під керівництвом О. Алексєєвої
(ПК «Титан», м. Запоріжжя)
Всеукраїнське об’єднання діячів авторської пісні
Організаційні умови участі у фестивалі-майстерні:
До участі у фестивалі запрошуються дитячі та юнацькі колективи авторської пісні та окремі автори, автори музики на чужі вірші, виконавці, дуети, ансамблі та поети (не більше 1 учасника на делегацію). Вік учасників від 6 до 21 року.
Склад делегації: 1 керівник та 5 вихованців. Чисельність квоти може корегуватися. Для індивідуально заявлених учасників до 16 років супровід батьків чи осіб, що їх заміняють, є обов’язковим.
Для участі у фестивалі необхідно подати заявку до 8 жовтня 2012р. в електронному вигляді на адреси dvorec@list.ru, jeannn@rambler.ru за зазначеним зразком (дод. №1, 2).
Проживання та харчування учасників та керівників делегації за рахунок організацій, що відряджають (дод. №3).
Проживання та харчування педагогів, що ведуть творчі майстерні, та членів оргкомітету (у разі необхідності) за рахунок організаторів.
Творчі умови участі у фестивалі-майстерні:
Учасники (діти та молодь) повинні підготувати для творчої роботи 3 пісні (1 – обов’язково з класичного репертуару – Б.Окуджава, Ю.Візбор, Ю.Кім, І.Жук, О.Богомолець та інші). Пісні виконуються російською та українською мовами. Виконання пісень під фонограму не допускається. Автори пісень та поети надають власні тексти у двох примірниках.
Потрібно мати із собою зошит, письмові приладдя (ручку, олівець, гумку), нотний зошит, спортивну форму та килимок (для занять сценічним рухом). Для дітей 6-9 років - кольорові олівці.
Для участі у відкритті фестивалю потрібно підготувати „візитівку” колективу (3-5 хв.). Для участі у „зустрічи-знайомстві” потрібно підготувати „візитівки” виконавців (1-2 пісні чи вірш). За підсумками „зустрічі-знайомства” будуть сформовані (за рівнем підготовки та віком) навчальні групи.
Керівники повинні підготувати в друкованому вигляді та на електронному носії:
- Резюме свого колективу (1-2 сторінки)
- Короткий опис творчого методу роботи.
- Навчальну програму, якщо така є.
Ознайомитися з матеріалами попередніх фестивалів можна на сторінці сайту
Театру поетичної пісні під керівництвом О.Алексєєвої
http://www.theatre-ap.cc.ua/pages/sz.html
Програма проведення фестивалю-майстерні
19 жовтня, п’ятниця:
до 11.00 – заїзд учасників до гуртожитку ВАТ „Запоріжсталь”
11.00 – нарада педагогів
12.00-12.30 – реєстрація учасників в МПДтаЮТ
12.30-13.00 – обід
13.00-13.30 – відкриття фестивалю
13.30-16.20 – „зустріч-знайомство”
Навчальні заняття
16.30-17.50 |
психологічний тренінг акторська майстерність / сценічний рух, режисура пісні / авторська пісня, гітара, вокал |
18.00-18.30 вечеря
18.40-20.00 |
психологічний тренінг акторська майстерність / сценічний рух, режисура пісні / авторська пісня, гітара, вокал |
20.00-21.30 історія жанру.
22.00 відбій
20 жовтня, субота
09.00-09.30 – сніданок
Навчальні зайняття:
09.40-11.00 теорія жанру
11.10-12.30 сценічна мова
12.45-13.15 обід
індивідуальні консультації
за попереднім записом:
13.30-15.20 вокал, 13.30-15.20 психолог,
15.30-16.50 авторська пісня, 15.30-16.50 поезія,
17.00-18.20 гітара, 17.00-18.20 виконавче дихання
18.20-19.00 мікрофонний тренінг 18.20-19.00
19.00-19.30 вечеря
19.30-21.00 концерт-зустріч з ведучими майстерень
22.00 відбій
21 жовтня, неділя
08.00-09.00 сніданок
09.00-10.20 сценічний рух
10.00-11.00 семінар керівників та педагогів
11.30-12.15 підготовка до заключного концерту
12.30-14.30 Закриття фестивалю. Заключний концерт у Великій залі МПДтаЮТ
15.00-15.30 обід
з 16.00 роз’їзд учасників
Додаток 1
до Положення про IV Всеукраїнський дитячо-юнацький фестиваль-майстерню авторської (бардівської) пісні
30.04.2012
Заявка
на участь у ІV Всеукраїнському дитячо-юнацькому
фестивалі-майстерні авторської (бардівської) пісні.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
- Номінація
автор
автор музики на чужі вірші
виконавець авторської пісні
дует
ансамбль
поет
- Твори, що виконуються на майстерні
|
|
|
|
|
|
- Необхідність консультації
з вокалу
з поезії (російська, українська мова)
Додаткова інформація:
|
|
||
|
|
||
автори-виконавці |
|
||
|
|||
|
|||
|
|
||
|
|||
|
|
||
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Юліан КИТАСТИЙ: «Iз бандурою сперечатися небезпечно»
(газета «День» від 14 вересня 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/235062
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Юліан Китастий — композитор, співак, диригент, бандурист, кобзар, сопілкар. Народився 1958 року в Детройті, США. Здобув освіту в Монреалі (Канада) в консерваторії Конкордського університету — клас композиції і вокалу.
Грі на бандурі вчився від батька — Петра Китастого, активного учасника та заступника диригента Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка. 1980 року Юліан Петрович став мистецьким керівником Нью-Йоркської школи гри на бандурі; також очолював ансамблі «Гомін степів», New York Bandura Ensemble і авангардне Experimental Bandura Trio.
Співпрацює з Мар’яною Садовською, Алексіс Кохан, Ву Ман, Майклом Альпертом. Серед його учнів — Юрій Фединський, Михайло Андрець і Роман Туровський.
Скориставшись перебуванням Юліана Петровича в Києві, я зустрівся з ним, щоб поговорити про мистецтво бандури.
— У мене одразу суто дилетантське запитання: звідки, власне, взялася бандура?
— Вона з’явилася і побутувала на території, тотожній козацькій державі, там, де зустрічалися Європа і Дике поле, степ. Тож у бандурі парадоксально поєднані і європейські музичні традиції, і епічні традиції Центральної Азії. Бандура близька до ідеї епічного співу в супроводі музичного інструменту, яка зустрічається в дуже багатьох культурах.
— Тож щось подібне в людській історії вже було?
— Наприклад, можна зайти в музей Метрополітен у Нью-Йорку і на першому поверсі в одній із кімнат побачити зроблену тисячі років тому маленьку кам’яну статуетку сліпого співака, який акомпанує собі на струнному інструменті. В єгипетській частині музею є зображення процесії по Нілу: багатія везуть на човнах, і під дашком для нього співає сліпець зі струнним інструментом. Це дуже цікаві точки дотику різних культур.
— Якщо звернутися до вашої особистої історії: чому ви стали бандуристом?
— Я ж сам із родини бандуристів-професіоналів. Дід і його брат, Григорій Китастий, були ще в 1930-х роках у Державній зразковій капелі у Києві. Батько так само тут учився грі на бандурі. Під окупацією залишки старої довоєнної капели почали по околицях Києва концертувати, щоб прогодувати родини, і мого батька взяли як постійного члена у 14 років, щоб врятувати від виселення на примусові роботи в Німеччину. Капела дивом пережила окупацію і війну, опинилася після війни в американській зоні в Німеччині, і врештірешт виїхала до США. Наша родина активно займалася бандурою. Брали студентів, батько керував ансамблем, дід, крім того, що був бандуристом, диригував церковним хором у Детройті. Так що я з цим усім ріс. Спочатку, чесно кажучи, противився, але потім зрозумів, що мене не дуже цікавить перспектива розчинитися в американському побутовому світі, тож схопився за бандуру як за щось таке, довкола чого міг збудувати своє «я», міг сказати щось своє в Америці.
— Власне, що таке бандура для вас?
— В першу чергу, треба зрозуміти, що ми маємо на увазі, говорячи про бандуру. Є консерваторська бандура, яка звучить у великих ансамблях і оркестрах на сцені — вона має дуже мало спільного з давнішою, кобзарською бандурою. Між ними є цілий спектр перехідних інструментів. Скажімо, інструменти, з якими я ріс, були й такі, й не такі. Вони виходили з професійної школи 1920—1930-х років. Кожний з них творить свої умови музикування. Звісно, мене тягне до того, з чим я виріс. Пізніше зайнявся і кобзарською бандурою. Те, що по консерваторіях грають, я шаную, але воно мене мало цікавить, бо не промовляє до мене. Я пробував грати на консерваторському інструменті, опанував його, але не міг себе змусити на ньому концертувати.
— То що вам особисто ближче?
— Для мене ключем до інструменту стала саме кобзарська бандура. В Україні є цілий рух людей, які активно її відроджують, намагаються будувати такі інструменти, зрозуміти, як на них грати. Дуже цікавий і потрібний рух, як на мене. Це все було майже забуто. У поколінні мого батька він і окремі бандуристи виконували історичний репертуар, навіть думи, але вже на інструментах і в аранжуваннях, пристосованих до концертової сцени ХХ століття. Зразків давнішого виконання, тим паче інструменту, ніде було почути. А коли я почав пробувати старосвітський інструмент, то він дуже багато мені показав. Там цікаві принципи гри. Одразу відчувається, яка можлива орнаментація, які можливості мають ладові строї — не європейський мажор і мінор, а інші. Інструмент звучить геть інакше. Один японський сучасний композитор почав писати нову музику для старовинних японських інструментів, настільки забутих, що не існувало навіть школи гри на них. Його питали: «Як ви підходите до створення музики для цих інструментів?», і він відповідав: «Інструмент має пам’ять». Я точно це можу сказати про бандуру. Вона має пам’ять, вимагає певного звукодобування, віддає те, що в ній найкраще, вона дуже точно каже, як на ній треба грати. А тоді вже, прислухаючись до інструментів, можна творити нову музику, яка виходить з принципів самого інструменту.
— Скажіть, а чи є у мистецтва бандури власне філософське підгрунтя?
— Мені здається, що ми ще не все знаємо про цю давню кобзарську науку. Ці сліпецькі цехи були дуже затаємничені. Відомо, що вони мали систему навчання, подібну до східної, зокрема індійської, де учень живе й подорожує з учителем, мусить відбути певний термін з ним. Були усні книжки кобзарської науки, які передавалися із уст в уста. Це почали досліджувати в Україні. З нетерпінням чекаю кожної такої нової студії. Мені цікаво трохи глибше зрозуміти, що воно таке було і як до бандури підходили, а тоді вже можна думати, щоб перенести глибинні традиції у сьогодення. На цій основі можна багато цікавого створити.
— Бандурист, кобзар — що це за герої?
— На мою думку, це міняється з часом. Було певне побутування бандури в козацькому середовищі. Це одна справа. Друга — суто розважальні бандуристи у дворянському та старшинському середовищі. Але акомпануючий інструмент також був у сліпецькій, епічній традиції. І це теж інакше. Скажімо, у сліпецьких традиціях вражає підкреслена релігійність. Є не зовсім церковна релігійність, хоча вони ходили по церковних дворах, мали свої осередки, але там була філософська, моралістична течія, яка не зовсім виходила з церковних настанов. Це так само дуже цікаве явище.
— Ви кажете про епос, але ж це — основа мистецтва, епос був ще до розділення оповіді на діалоги, тобто ще до появи театру.
— Це так, але українські думи — то вже пізній варіант епічної поезії. Думаю, вони солідно змінилися в лірницькому середовищі в ХІХ столітті. Тоді випливають ці моралістичні мотиви. І ще мене дуже цікавить, наскільки легко читаються думи, що побутували в сліпецькому репертуарі на початку ХХ століття, коли фольклористи почали їх збирати. Вони вже дуже сконцентровані й короткі, як на епіку. В козацьких думах є слід епічного стилю, коли описується, як герой одягнений, на якому він коні, але в кобзарських думах це вивітрюється, і лишається ядро сюжету. Образи дуже загальні й універсальні: вдова з думи про вдову і трьох синів, сестра і брат, Маруся Богуславка — цілковита концентрація на цьому одному персонажі. З часом ці сюжети набирають багатьох смислів. Про що, наприклад, «Маруся Богуславка»? На поверховому рівні — про полонянку, котра визволяє невільників; однак (цікавий момент!) вона під кінець не вирушає з невільниками, лишається, не відчуває можливості повернутися до місця, в якому виростала, вона стала іншою, вона вже туди не вернеться, але настільки відчуває біду цих невільників, що йде на великий ризик, щоб їх відпустити. «Вдову і трьох синів» теж можна читати з дуже багатьма змістами, від суто родинного до національного, до екологічного. Тут діють сильні архетипи.
— Ми говоримо про архетипи, про стародавні речі, але загалом наскільки консервативним жанром є бандура?
— Можна бути радикальним у консерватизмі. На мене найбільше вплинули записи Зиновія Штокалка. Він народився в Галичині, в Бережанах, 1920 року. Він був одним із перших, хто серйозно зайнявся бандурою. Під час війни теж потрапив до таборів для переміщених осіб, здобув там медичну освіту. Він концертував у таборах і став відомим саме завдяки виконанню старовинного репертуару. Він був не просто медиком, але ще й дослідником у своїй справі; крім того, друкувався як поет-авангардист під псевдонімом Зиновій Бережан. Тобто людина свого часу. Його навіть виганяли з тих таборів, бо був недостатньо політично консервативним для тої спільноти. Потрапивши до Нью-Йорка, Штокалко працював лікарем, причому добровільно, обслуговував бідних у Гарлемі. І час від часу, обладнавши студію в своїй квартирі, записував те, що опанував на бандурі. Він почав зі старовини, бо знав кобзарський матеріал набагато краще, ніж більшість сучасників, і був справжнім віртуозом. Закономірно, що зрештою він почав далі досліджувати можливості інструмента. Від нього я вперше почув, наскільки можна розвинути ладовість, орнаментацію у музиці, яка вже є абсолютно сучасною, хоча виходить з глибинної старовини. Він записав свої інструментальні імпровізаційні експерименти, які назвав «Атональні етюди». Він пробував вибудувати різні незвичні лади. А якщо ось цю ноту підняти, а цю опустити, як буде звучати? У нього вийшло мистецтво його часу, середини ХХ століття, але грунтувалося воно на суті того самого інструмента, на якому він виконував кобзарські думи, на тих самих прийомах, які він виробив на думах. Мене завжди тягнуло в тому ж напрямку.
— І що вийшло?
— Я починаю з того, що виробляю свої штрихи на старовинній кобзарській бандурі або на спорідненій з нею. Там є можливості гри обома руками на всіх струнах, там фактура трохи інша, ніж на консерваторських інструментах. Я розвиваю ідеї Штокалка. Зараз багато працюю над імпровізаціями в різних ладах, щоб вистроїти інструмент на багато різних строїв і почати в будь-якому з них і створити таку музику. Роблю це в концертах, без партитури, в суто імпровізаційному підході. Крім того, завжди себе перевіряю по старовині. Граю багато різних стилів, в тому числі музику, з якої я виріс, ті твори, які мій батько і дід зберегли. А якщо щось оригінальне, то останнім часом виходить програма в дусі Штокалка, може вплітатися якийсь спів. Часом беру уривок думи кобзарської і можу показати її в більш-менш автентичній формі або можу взяти фрагменти з різних дум і сплести їх в єдину тканину. В мене є досвід роботи з музичним театром — я вже багато років співпрацюю з групою «Яра» в Нью-Йорку. Дуже цікаво зустрічатися і спілкуватися музично з виконавцями інших культур. У мене були спільні проекти з музикантами з Монголії, з Бурятії. Одного разу їздив по канадських фестивалях у такому ансамблі: бандура, китайська лютня-піпа, з двома братами-індусами — один грав на модифікованій гітарі, а його брат на барабанах-таблах. Маю спільний запис з китайською музиканткою, теж на піпа — вона виконавець світового класу. На записі вона грає дуже цікаво супровід на старовинну історичну козацьку пісню в кобзарському стилі. Авангард так само мене цікавить. У Нью-Йорку дуже багато імпровізаційного авангарду, різні звуки...
— Це місто-імпровізація.
— Так, і це мене дуже надихає. Беру участь в таких заходах залюбки.
— А з новими медіями ви працюєте?
— Навесні робив у Нью-Йорку музику до виставок в Українському музеї. На одному поверсі — килими, на другому — твори харківського авангардиста 1920-х Бориса Косарєва. Молодий аніматор Михайло Шрага, котрого я знав ще з «Яри», зробив анімацію, на якій килими оживали, починали рухатися. Він взяв як окремі орнаменти килимів, так і мотиви з творів Косарєва, розділив на елементи, і ці елементи рухалися по екрану. Зробив серію таких анімацій, а я зібрав гурт музикантів, які грали і імпровізації, і підготовлені шкіци теж. Ціла програма вийшла.
— Слухаючи вас, ще раз пересвідчуюся, що найрадикальніший експеримент — це дуже часто лише звернення до більш давньої і просто забутої традиції.
— Абсолютно так. Це більш-менш те, що я стараюся зробити.
— Мені все ж здається, що ви таки нетиповий бандурист.
— Просто я нових територій не боюся. Не боюся тому, що відчуваю дуже глибокий зв’язок із корінням інструмента. Інструмент має пам’ять. І я відчуваю, що можна зробити. Я не боюся, що в тому загублюся. Мені цікаво спробувати щось нове, побачити, наскільки воно тотожне тому, що інструмент хоче робити. Часом це щось таке, що не робилося на бандурі, але ж воно звучить, виходить добре. Інструмент немов підказує, що це можна. А інші речі пробуєш-пробуєш, а інструмент щоразу каже, що це щось не те. Я маю такий підхід і не дуже боюся, що не туди потраплю.
— Який, на вашу думку, стан бандурного мистецтва в Україні сьогодні?
— Я знайомий з дуже багатьма музикантами, дуже шаную те, що вони роблять. Тут ще не повністю, мені здається, подолана спадщина радянського часу. Тоді з бандури зробили щось таке — інструмент вийшов у дечому цікавий, і багато можна на ньому грати, а ось кобзарську старовину, наприклад, — ні. Цей зв’язок був втрачений, і він ще не повністю відновлений. Щодалі відчувається, що бандуристи мають мало доступу до глибшої традиції або навіть не зацікавлені в ній. Але мені здається, що це необхідно. Необхідно, щоб це було частиною курсу. Якщо людина береться за бандуру, вона має добре розуміти, що це був за інструмент 120 років тому, який тоді був репертуар, як він строївся, що на ньому грали, які були технічні прийоми. Це є критично важливо для сучасних бандуристів, навіть якщо вони не будуть на такому інструменті грати. Дуже важливо відновити цей зв’язок. Я поважаю роботи професійних бандуристів, котрі намагаються йти далі, робити щось цікаве, грають джаз або блюз. Вони роблять те, що логічно з їх вишколу. Їх учили бандурі, наче та заступник клавіру, і вони її розвивають у цьому напрямку. Дуже цікаві речі знаходять. Так само мені цікаві й ті, хто відроджує старовинний інструмент, навіть якщо вони не віртуози. Вони самі роблять бандури, відтворюють цей старий кобзарський репертуар. Хтось відкриває для себе кобзу, хтось — сліпецьку ліру, хтось — торбан. Цей світ потроху відкривається. Думаю, з часом ця прогалина заповниться.
— Питання за Фелліні: у нього в «Репетиції оркестру» порівнюють різні інструменти з живими істотами, з тваринами. Із ким би ви порівняли бандуру?
— Кожна бандура має свій характер. Скажімо, я можу заграти ту саму ноту, той самий звук на бандурі старосвітській, і вона промовить по-своєму, на фабричній бандурі отримаю геть інший результат. Так, жива істота, але вона просто є собою. Бандури — це мої друзі. Кожна — зі своїм обличчям. Щоб добре заграти на інструменті, треба з ним трішки поговорити. Якщо я десь позичаю інструмент, мушу трохи десь посидіти, трохи з ним порозмовляти.
— І ви з інструментами у пожиттєвому діалозі, судячи з усього.
— Так, бо лише після розмови зрозуміло, що можна грати на бандурі. І знаю за досвідом, що з нею сперечатися небезпечно.
Луганський самітник
Доля поета Василя Голобородька, або Про наші нобелівські претензії
(газета „День” від 12 вересня 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/234875/
Віталій АБЛІЦОВ
У хроніці життя В.Головбородька є крутий злет (дебют 18-річного поета вітали А.Малишко, Д.Павличко, В.П’янов). Він був помічений провідними літературознавцями, зокрема, І.Дзюбою (стаття «У дивосвіті рідної хати», 1965). Про талановитого хлопця з луганської провінції дізналися у київської столиці, а потім сталося не менш стрімке падіння (його відрахували з Київського та Донецького університетів, призвали до радянської армії — фактично заслання до далекого Владивостока). Далі: майже двадцятилітнє забуття (сувора заборона ідеологів УРСР часів В.Щербицького, не лише друкувати, але й згадувати ім’я поета у вітчизняних ЗМІ).
Тільки після Незалежності творчість Василя Голобородька відкрилася широкій читацькій аудиторії. Поета відзначено Національною премією ім. Т.Шевченка (1994 р.). Через незалежні від Василя Івановича обставини, він залишається прив’язаним до українського далекосхідного Луганська, позбавлений літературного оточення, не має можливості користуватися солідними бібліотеками, театром, музеями тощо.
ПЕРШИЙ КРОК
Талант поета такий вражаючий, що і в період тотальних цензурних заборон, навіть з офіційних трибун звучали слова підтримки на адресу поета: Олесь Гончар на V з’їзді Спілки письменників України (листопад 1966 р.) поряд з іншими молодими літераторами назвав 20-річного В.Голобородька «надією української літератури» (пізніше класик згадував про молодого поета в своїх «Щоденниках». 8 лютого 1990 року, прочитавши в московській «Литературной газете» нарис С.Кисельова та П.Шевченка «Возвращение домой», присвячений В.Голобородьку, автор «Собору» записав: «Треба зробити все, щоб хоч тепер повністю повернути його в літературне життя. Всі ми — і насамперед колеги-поети, ровесники — в боргу перед ним. Хоч як і нам було важко, але мали таки більше докласти зусиль, щоб у ті роки підтримати його. Треба хоч тепер...».
І сталось так, що В.Голобородько мимоволі реалізував заклик своїх ідеологічних опонентів та владних переслідувачів вийти «З дивосвіту тісної хати — у світ широкий».
Пізніше поет признався: «У всі ті страшні роки я найбільше боявся табору та в’язниці. Існував між двох вогнів. З одного боку все робив, щоб не опуститися до підлості, не піддатися слабині, не зламатися, не продемонструвати свій страх. А з другого — не осиротити дітей. Я заздрив тим своїм друзям, у яких зокрема була якась певність. Наприклад, Василеві Стусу, одному з найзначніших поетів нашого покоління, котрий замість внутрішньої еміграції обрав табори й там загинув. Страх минув у 1984 році. Я зрозумів, що моє людське життя майже минуло, а життя поета взагалі-то й не починалося. І вирішив: пора підбивати підсумки... Мене раптом почали друкувати. А потім неочікувано прийняли до Спілки письменників... Знаю, моя доля не виняток...» («Возврашение домой». — «Литературная газета» від 7.02 1990).
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИДНОКІЛ
Першими молодого поета підтримали його польські та словацькі шанувальники. 1965 р. у Варшаві побачив світ «Український календар», де Василь Голобородько представив свою поезію зарубіжним читачам. Відтоді він постійно друкується в польській періодиці: як україномовній, так і польськомовній. Твори В.Голобородька й літературознавчі дослідження про нього відкриває своїм читачам і словацький часопис «Дукля».
У 1990 р. у Польщі побачила світ збірка поезій «Powroty nieobecnych» — «Повернення відсутніх». Перекладачі В.Назарук, Неуважний, Є.Єнджеєвич, В.Ворошильський відібрали до книжки поезії В.Голобородька, Л.Костенко, І.Калинця та В.Стуса. Видання вийшло в оригінальному поліграфічному оформленні й мало солідний розголос як в Польщі, так і в Україні.
Через п’ять років у Варшаві було видано польськомовну збірка Голобородька «Ikar na motyliсh skrzydlach» («Ікар на метеликових крилах»).
1967 р. у Парижі вийшла книжка «La nouvelle vague litteraire en Ukraine» («Нова літературна хвиля в Україні»). Передмову до видання написав відомий дослідник літератури та мистецтва, професор Паризького університету Е.Райс. Семисторінкова публікація — це більше філософське, ніж літературознавче дослідження творчості В.Голобородька. Услід за Дзюбою Райс наголошує, що українська література одержала по-справжньому значного поета; зупиняється, зокрема, на пантеїзмі світогляду В.Голобородька (Бог ототожнюється з природою, все вмираюче не зникає — лише розчиняється в природі). Дослідника захоплює поєднання в поезії В.Голобородька двох різних стилів: фольклору й сюрреалізму, що вивільнює, активізує творчу фантазію поета. «За моїм глибоким переконанням, — пише Е.Райс, — ми свідки народження поета, який стоїть за масштабом мислення поряд з великими сучасними письменниками».
1983-го передбачення Е.Райса знайшло своє реальне відображення у факті включення поезій В.Голобородька — єдиного з українських поетів — до антології світової поезії «Модерно светско песништво» (видавництво «Просвіта», Бєлград, Югославія, 1983), що відома у нас як антологія «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». До двотомника увійшли твори 144-х видатних поетів минулого й сучасності, зокрема, С. Малларме, А.Рембо, Ш.Бодлера, В.Уїтмена, Ц.Норвіда та інших.
До виходу 1988 року першої на батьківщині збірки поезій Василя Голобородька прихильники його таланту за межами України як могли сприяли прагненню поета «привернути до себе любов простору» (Б.Пастернак). За чотири роки до виходу югославської антології світової поезії емігрантський російськомовний журнал «Континент» (№21, 1979) познайомив читачів з поезіями українського поета у перекладах відомої московської письменниці, активної учасниці правозахисного та дисидентського руху в СРСР Н.Горбаневської. Подією для В.Голобородька став вихід збірки «Летюче віконце» (Париж—Балтимор, 1970).
1991 р. поезії українського письменника було внесено до бази даних Європейської бібліографії зі славістики та східноєвропейських досліджень (EBSEES). База містить 85,5 тисяч назв творів авторів різних країн Європи. Бібліографію укладено співробітниками Державної бібліотеки Берліну у співпраці з Будинком науки Парижа.
Наступного — 1992 року, В.Голобородько побував у Німеччині на запрошення «Товариства нової літератури» (об’єднує понад 500 письменників). Результатом поїздки й спілкування українських та німецьких літераторів став вихід двомовного додатку до журналу «Література об 11», де були поезії В.Голобородька, Ю.Андруховича, І.Римарука та І.Калинця.
1995 р. твори українського поета було представлено у шведській антології «Det okanda Ukraine» («Невідома Україна», перекладач С.Ліндквіст). Це перше антологічне видання української поезії в скандинавській країні.
Минулого року в італійській Болоньї книжка В.Голобородька «Віршів повна рукавичка» (видавництво «Грані-Т» — «Грані творчості») визнана однією з кращих на ярмарку. Міжнародна Молодіжна Бібліотека — ММБ (Німеччина) внесла книжку українського автора в каталог «White Ravens-2011» — «Білі ворони-2011», який вважається один з ключових орієнтирів у світі дитячої та юнацької літератури. (Збірка поезій В.Голобородька — перша українська книжка, що увійшла до ММБ).
Закінчуючи цей нотатковий огляд творчого шляху нашого луганського самітника, гадається, бачимо, що тема «Поезія В.Голобородька в українському та зарубіжному світах» — невичерпна!
Пропоную вірші із збірки поета «Слова у вишиваних сорочках» (1999 рік). Упорядник
ЩО ЧИТАТИ
Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —
жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею
Сташинським,
киця Бандера.
Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!
* * *
Дала мені мати серце –
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билось воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило сичем,
кракало круком,
а я усе сподівався,
коли ж воно, нарешті, ширятиме
у високості соколом.
Але тепер моє серце квилить
чайкою над лугом.
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт