Новини одним рядком:
6 січня – 115 років з дня народження поета Володимира Сосюри
6 січня – творчий вечір поета Ольги Підлісної за участі бардів у харківському художньому музеї
7 січня – 160 років з дня народження Миколи Аркаса, українського композитора, історика
7-24 січня – XIV-й фестиваль "Велика Коляда" у .Львові
8 січня-10 лютого – благодійна акція «Різдвяні вечори» у концертно-виставковому залі, Одеса, Французский бульвар,32
13 січня – фестиваль вертепів “Карпатця” у Коломиї Івано-Франківської області
14 січня – 140 років з дня народження Івана Огієнка, мовознавця, громадського діяча
16 січня – концерт до ювілею Володимира Висоцького у Сумській обласній бібліотеці
25 січня – 75 років з дня народження Володимира Висоцького
МОЇ ПІСНІ
Життя всміхається мені.
Я долі іншої – не хочу
І розпалю свої пісні,
Немов багаття, серед ночі...
Вже сивина торкнулась скронь.
Вже скоро душу нести Богу, –
Чи зміг зігріти мій вогонь,
Чи освітив комусь дорогу?
Знов губи обпекли слова,
І стало в грудях серцю тісно...
Це значить, у душі зійшла,
Неначе сонце, тиха пісня...
Ні, я не сумую, ні!
Лиш тільки за щастя
щиро дякую долі.
Ну хто сказав, що це мої пісні?!
Це – радощі мої і болі...
Володимир Шинкарук
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую!
А ось і нарешті інтерв’ю з приводу моєї блюзової вечірки в Києві!
http://sergiy-shyshkin.livejournal.com/849480.html
Післяблюзова розмова з Сергієм Шишкіним
Хоч минуло вже трохи часу, та хвиля позитиву від акустично-блюзової вечірки, яку влаштував у столичному клубі «Андеґраунд М’юзік Хол» Сергій Шишкін, ніяк не вщухає. Учасники й очевидці цього дійства смакують-переповідають враження, ті, хто хотів, але не втрапив на вечір, кусають лікті, а ті, хто вперше почув про це, прагнуть потрапити на наступну імпрезу. А що напередодні неї Сергій Шишкін в ефірі каналу ТВі сказав ведучому програми Миколі Княжицьому: "Тяжко бути щасливим наодинці, радістю хочеться ділитись", то й нам захотілося розділити його радість і додати трохи щастя. А заразом – детальніше розпитати в «автора-винуватця» вечірки про те, якою вона була.
- На афішах і в анонсах всюди йшлося про те, що «Зима. Акустика. Блюз» - друга ваша «столична» вечірка. Хоча це ж далеко не другий ваш виступ у Києві…
- Так, фактично, - четверта, а в такому-от форматі – третя. Однак за певним жанровим визначенням вона справді друга – після минулорічної осінньої «босанови». Власне, вже першу свою презентацію альбомів у Києві я зробив як міні-фестиваль жанру співаної поезії – так, як я собі його мислю. Підтягнув молодь, яка проходила через фестивалі, де я сидів у журі, з володимирських запросив «Інших» - вони тоді були актуальні. Минув час – і я зрозумів, що якщо не просуватиму цей формат, такої нормальної, насиченої забави, не закомплексованої, але змістовної, то ніхто інший цього робити не буде. Якщо у мене є своє бачення, досвід, певні впливи – то це маю робити я, і це нормально. Ті, хто міг мене згадати з 90-х, асоціювали мою творчість із босановою, хоча пісень, в назві яких вона згадується, маю «аж» дві. Тоді я «прибосановив» деякі інші свої РЕЧІ, взяв дещо із польської музики. Отак склалася торішня осіння вечірка.
А згодом зрозумів, що зараз я більш блюзовий.
Публіці треба пропонувати цікавинку, і наразі це мені пасувало. Думалось, що
для осені цей жанр більш властивий, хоча, як з’ясувалося, зимі він теж пасує
нівроку. Список гостей цього разу підкоректував, молодих уже майже не було:
частина з них зійшла в андеґраунд, частина вбилася у пір’я і підтримки вже не
потребує.
- Але ж була
володимирська «Етнаterra».
- Бо підтягувати своїх – це святе, і, вважаю,
нашій команді то було саме на часі. Я запропонував їм зіграти в акустиці, вони
сказали, що й самі мали таку задумку. Тобто наміри співпали. Ми насправді мало
уявляли, що з того вийде. Коли я перший раз прийшов послухати їхній матеріал,
вони мали півтори речі. Я попросив, щоб обов’язково була «Ода вітру» - пісня,
яка одразу запам’ятовується. Побачив процес, що вони справляються. Аж ніяк не
ставив собі за мету вчити їх жити, моя справа – допомогти їм туди добратися. Бо
якщо в людей нема ініціативи, за них не можна все робити, то ведмежа послуга.
Але вони справилися, і то дуже непогано, схвальні відгуки від таких «колег по
цеху», як, наприклад, сестри Тельнюк, – тому свідчення.
Окрім того, що я якось допоміг «молодняку» засвітитися на правильній території,
з правильними людьми, для мене й самого важливо мати в Володимирі хоч якесь
коло тих людей, які мають спільну зі мною реальність. То, власне, ще одна
причина, чому ангажував у це «Етнаterr’у».
- Організувати вечірку в столиці, коли живеш у Володимирі – то, мабуть, геть непросто. Хто допомагав у цьому?
- Із самого початку мене матеріально підтримав художник Анатолій Дарчук. Я також звернувся до наших представників середнього класу – Наталії Шандалко, Євгена Шелепіни, Кості Зінкевича, Миколи Мохончука. Кожен із них підтримав по мірі можливостей. Допомогли й київські друзі Антон Коломієць, Олександр Кондратюк та директор «Тараса Бульби» Микола Арсенюк. А Сашко Снідалов цього разу допоміг з Польщі ( бо минулого разу зі Штатів ). Багато друзів допомагали в організаційно – особливо Сергій Семеніхін. Вдячний звукорежисеру Олексію Яременку, який визвучував і попередню мою вечірку. Він – штатний «звукач» кількох гуртів, в цьому клубі уже й не працює, Але йому вистачило минулого року почути імпрезу з босановою, і коли він дізнався, що я знову планую щось у Києві, попросив, аби йому дали знати. І він прийшов, і займався озвученням – без гонорару, з власної волі. Так само, коли я звернувся за підтримкою до каналу ТВі, я отримав її – якраз тоді, коли мені треба було. З Миколою Княжицьким в реалі ми побачилися десь за сім хвилин до ефіру, все, що можна було спостерігати по телевізору, відбувалося в реальному часі. І попри те, зустріч склалася чудово. Я знав, які люди там бувають, знав, що я просуваю, і цілком усвідомлював, що там моє місце.
- Давайте поговоримо про гостей, які виступили на вечірці, бо навіть перелік їх виглядає дуже гармонійним і «сімейним»: брати Капранови, сестри Тельнюк…
- …Едуард Драч, Олеся Мудрак-Ковалівна, Грицько Лук’яненко, Василь Карапулько. Що маю про цей список казати? Треба було приходити і то бачити й слухати. З «братами-сестрами» дійсно класна вдалася фішка. Це справді бренд, який разом з тим відповідає нашому спільному світобаченню. Мені вдалося їх всіх зібрати докупи під своє ім’я, під свою ідею. Вони відгукнулися, і ніякої комерції у тому нема. Вони допомогли мені зреалізувати один із кавалків мого світобачення, моєї пропозиції для соціуму, для тих людей, які однозначно є в Україні і які потерпають від нестачі такого продукту. Усі мої гості – люди, випробувані часом і піаром. Вони не просто виступили – а просмакували вечір. Сестри Тельнюк, наприклад, попри дечиї побоювання, просиділи до кінця – і не з поваги до мене, а просто через те, що їм було у кайф. Мені було добре. Тим, хто там був – теж.
- Зрозуміло, що друзі, яких ви запросили виступити – усі «свої», на одній хвилі, в одному настрої. А як решта публіки?
- Люди були різні, по-різному втрапили на вечірку. Увесь піар, всі анонси, які я робив в Інтернеті, вони спрацювало насправді дуже слабо. Люди отримують інформацію, пишуть, що підуть, але на ділі не приходять. Їм тяжко зробити зусилля. Хоча був на вечірці Євген Сойкін, який прийшов з роботи і на роботу ж і пішов, був Богдан Нагайло, який прилетів з Німеччини до Львова, і, дізнавшись, що в мене виступ в Києві, приїхав туди. Я потім в кулуарах сказав з цього приводу одну фразу, яка вже розлетілася по Інтернету: «Станіславський казав, що театр починається з вішака. А я скажу, що починається він з дупи». Тобто з тієї, яку декому так важко підняти з насидженого місця і просто прийти. І часто виявляється, що вона важча за «души прекрасные порывы», за серце, за розум, за бажання бути щасливим.
Ми ж живемо в інформаційну добу, чи, радше, в епоху спаму. Ми неминуче повинні робити зусилля, щоб вибирати достойний продукт. Той, хто цього не робить – у будь-якому випадку програє. Встати і прийти – не важко. Це мені потрібно було зробити надзусилля, щоб приїхати до Києва і зрушити все з місця, але мусив. Свої мрії треба реалізовувати, інакше вони тебе задавлять. Якби цього не робив, то уже й не жив би. Я творю те, що творю я. Хтось інший творить інше. І не варто дослухатися до думок із соціуму, які доводять, що ти робиш неправильно. Але треба вміти обирати, обирати достойне.
- Що нам чекати далі? За логікою, наступним має бути весняний або літній проект.
- Літо буде однозначно: 26 червня Сергію Шишкіну 55 років. Де і що це буде – поки не знаю. Чи буде щось до літа? По ідеї, такі речі, які я роблю, треба доносити до людей. Я би не проти і в Володимирі це донести, нехай не в повному обсязі. Цього літа апробував певні речі із «Лучеськ-бендом». Хочу зробити щось у ширшому асортименті, бо цей формат – це формат клубного відпочинку. В моєму розумінні клуб – це не тільки заклад, а середовище. Воно може зайти в приміщення, може й вийти із нього. Головне – наповнення.
Не впевнений, чи є сенс проводити це у Володимирі. Я тут дуже багато чого зробив, зокрема й соціально значущі речі, втягуючи в орбіту інших людей. Все, що я роблю – роблю максимально чесно і за кожне слово відповідаю. Але не може бути так, що це потрібно одному мені або певному обмеженому колу людей, частину з яких в останній момент затягне побут. Я йду туди, де принесу більше користі. Якщо це потрібно у нашому місті, то хтось час від часу хоча би мав би про це казати. В Києві спектр охоплення більший. Тим більше, що я свідомий того, що роблю українську міську музику. Я б хотів, щоб Володимир, як одна з древніх столиць, став одним із центрів української міської культури, але розуміння і прагнення цього повинно бути не тільки в мене.
«Я думаю, що Володимир-Волинський – це, мабуть, єдине місто, яке має почесного громадянина, який дає концерти в "Underground", в інших клубах України», - сказав того вечора у своїй передачі Микола Княжицький. А й справді… У Володимирі є музикант, який творить нову музичну реальність, який прагне зробити це місто осередком сучасної культури. Чи потрібно це місту – інша справа. Попри те, я щиро сподіваюся, що в новому році ми зможемо відчути той настрій, який відчули кияни на вечірці Сергій Шишкіна. І нехай нам для цього не обов’язково треба буде їхати у столицю.
Віталіна ЛІТВІНОВА.
проекты домов с мансардой
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Здравствуйте, друзья
С Новым годом вас и многих вам успехов, свершений всех ваших планов, счастья и здоровья!
На сайте СевБАРД-АФИША – свежие новости
Новинки аудио
БАРД ПОДВОДИТ ИТОГИ
Севастопольский бард Владимир Губанов завершил работу над своим аудиопроектом под названием «Избранное (1974-2009)». Проект состоит из двух CD и в них включены самые лучшие, по мнению автора, песни, созданные им в период 1974-2009гг.
Песни, составлявшие канву аудиопроекта
«Владимир Губанов. Избранное (1974-2009)», ранее входили в CD «Севастопольский
Король», CD «Черные пилотки» и CD «Фронтовое танго». Лучшие песни из этих
альбомов были перезаписаны в июне-июле 2012г., качество их записей,
подчеркивает бард, намного выше ранее существовавших аналогов.
По сути, Владимир Губанов продолжает «сужение» своего песенного репертуара. Причем, этот процесс наблюдается у него последние несколько лет. Отметим, в начале 2000-х годов на бардовских фестивалях В.Губанов распространял 5 своих канонических аудиоальбомов: CD «Севастопольский Король», CD «Первая кардиограмма», CD «Черные пилотки», CD «Гранитные мальчики», CD «Черные пилотки» и CD «Фронтовое танго» (общее количество песен – порядка 125). Через некоторое время количество альбомов уменьшилось до трех: CD «Севастопольский Король», CD «Черные пилотки» и CD «Фронтовое танго» (с общим количеством песен – около 75). Теперь севастопольский бард решил еще больше сузить спектр культивируемых им песен. В аудиопроект «Владимир Губанов. Избранное (1974-2009)» входит всего 50, и, как считает бард, это самые лучшие его, «избранные» произведения.
«Рано или поздно это происходит с каждым автором, – объясняет свою позицию В.Губанов. – С годами он все строже он относится к своему творчеству. Но результат этой «строгости» будет только позитивным».
Некоторой интригой произошедшего является нежелание автора «Избранного» распространять уже заслужившие добрую оценку CD «Севастопольский Король», CD «Черные пилотки» и CD «Фронтовое танго». Может быть, некоторые песни из этих проектов, не попав в «Избранное (1974-2009)», войдут в диски, которые появятся годами позже и станут своеобразным ретро?..
Одеса – Олександр Новіков
С 8 января по 10 февраля 2013г. в Одессе будет проходить
Благотворительная культурно-просветительная акция
«РОЖДЕСТВЕНСКИЕ ВЕЧЕРА-2013»
Организаторы:
Одесский областной Совет Мира
Одесская епархия
Благотворительный фонд Медицинский центр «Надежда, добро и Благосостояние»
Одесский академический украинский музыкально-драматический театр им В.Василько
Культурно-деловой центр медицинских работников
В рамках программы 9 февраля в 15:00 состоится концерт авторов и исполнителей авторской песни
«А всё-таки, всё-таки хочется петь…»
Концертно-выставочный зал (Французский бульвар,32 вход с Шампанского пер.)
Суми – сайт КАП “Булат”
http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1515&p=7914#pp7914
Совершенно точно известно, что XXV юбилейный фестиваль авторской песни "Булат" состоится 12-14 апреля 2013 года.
Концерт-открытие и гала-концерт фестиваля состоятся в ДК им. Фрунзе.
Рубрика – “Ювілеї”
7 січня виповнилося 160 років з дня народження Миколи Аркаса
Із сайту http://www.krai.lib.kherson.ua/a1-peopl-1.htm
Аркас Микола Миколайович народився в м. Миколаєві в сім’ї адмірала, військового губернатора міста.
Навчався у Петербурзькому аристократичному учбовому закладі закритого типу – училищі правознавства, закінчив Одеську приватну гімназію, Новоросійський університет.
Протягом 1877-1885 років М.М. Аркас зробив блискучу військову кар'єру, дослужився до ад'ютанта командира Чорноморського флоту.
З 1886 по 1895 рік М.М. Аркас обіймав посаду мирового судді в Херсоні.
Визначну роль у житті М. Аркаса
відіграло його знайомство у студентські роки з видатним митцем українського
театру М.Л.Кропивницьким. Брав участь у виставах "Одеського нового
театру". Починаючи з студентських років М.М. Аркас вивчав культуру
українського народу і популяризував її серед широких верств населення.
Записував народні пісні, захоплювався кобзарським мистецтвом. Кобзарів і
бандуристів запрошував до Миколаєва з усієї України, поселяв їх у своєму домі.
Записи їхніх творів лягли в основу опери "Катерина". Усвідомлюючи
свою високу відповідальність перед пам'яттю Тараса Шевченка, М. Аркас писав
відомому українському театральному діячеві П. К. Саксаганському:
"...осміливсь і я свого додати, щоб пісня його ширилась між нашим людом,
щоб бачили вони те, що тяжко й болісно накипало, накипало на його серці і
вилилось у стиху могутнім".
Музикознавець Л.С. Кауфман ставить М. Аркаса-композитора на визначне місце в історії українського музичного мистецтва: "Катерина" - це відгук справжнього патріота на потребу створення національної опери для народної сцени. В українському музичному репертуарі на той час були вже опери С. Гулака-Артемовського і М. Лисенка.
До п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля" написав свої вечорниці П Ніщинський. Але це був, по суті, вставний номер до драматичної вистави. Першу оперу на шевченківський сюжет створив М.М. Аркас. Опера "Катерина" залишалася єдиною у творчому доробку М. Аркаса-композитора.
З початку XX століття у М.М. Аркаса з'явилася нова сфера творчих пошуків: він почав вивчати історію України, знайомитися з документальними джерелами, а також з друкованим доробком професійних істориків. Результатом глибокого вивчення історії України є праця "Історія України-Русі".
У 1907 році М.М. Аркасом створено у м. Миколаєві самодіяльну просвітницьку організацію. Миколаївська "Просвіта" була третім (однаково любим, як і два інші – "Катерина" та "Історія України-Русі") дітищем М. Аркаса, і коштувала йому не тільки значних матеріальних витрат, а й здоров'я. Адже царські власті на діяльність "Просвіт" дивилися з підозрою, а учасників їх так чи інакше переслідували. Не уникнув цього й М. Аркас, не зважаючи на свої високі чини і звання, здобуті на державній службі.
Миколаївську "Просвіту" М. Аркас заснував на виконання відповідного заповіту Т.Г. Шевченка про найширшу освіту народних мас, прилучення їх до віковічних багатств української культури.
Аркас Микола Миколайович помер у розквіті сил, сповненим нових творчих задумів, що залишились нездійсненими.
У книжці "Історія України-Русі" надруковано вірш Миколи Аркаса, де він у 1875 році звертався до друзів. Упорядник.
* * *
Можливо, я скоро загину
В жорстокім праведнім бою,
Та не забуду в цю годину
Тебе, кохана Україно,
І добрим словом пом’яну...
Та ні, не можу я загинуть, –
Іду в життя, життя нове,
І ще побачиш ти мене,
Моя кохана Україно.
Прощайте ж всі, та не згадайте
Поганим словом ви мене,
І всі ви знайте; добре знайте:
Лиха година обмине
Мене в житті, в моїй роботі.
Та щоб не діялось зі мной,
Як не бажала б злая доля,
Та не забуде вас Микола,
І іскра правди, що живе
В його потоленій душі,
Тепер ніколи не погасне.
До смерті буде він любить
І свій народ, й свою країну,
Свою пригнічну Україну,
І буде правдоньці служить!
115 років з дня народження поета Володимира Сосюри
(фрагменти біографії із сайту http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/35/)
Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898р. Дитячі роки поета минали в с Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота». Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Початкову освіту здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.
У 1918р. у складі робітничої дружини
содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ,
стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри.
Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали
як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру
і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий
розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до
своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками
та армією Н. Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити
двоїстість своєї душі:
Рвали душу мою
два Володьки в бою.
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою –
комунар і націоналіст.
У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
У 1927-1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.
За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно – роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20-30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни.
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це – віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.
Друга книга Сосюриної поезії – книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається – від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини – до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
(1944)
Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959-1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабаш у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми.
Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII – початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі – і царські, і комуністичні – версії «зрадництва» гетьмана.
У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.
У цьому зв'язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, «може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна моральна компенсація, – у тому числі й за вимушене каяття».
У 1960р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно».
Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.
Низку цікавих творів містять книжки В. Сосюри «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).
Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.
Пропоную вірші Володимира Сосюри. Упорядник.
Коли потяг у даль загуркоче...
Коли потяг у даль загуркоче, |
Пам'ятаю: тривожні оселі, |
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.
РІДНА МОВА
Вивчайте, любіть свою мову, |
Ми з нею відомі усюди, |
9 січня виповнилося 90 років з дня народження поета Бориса Чичибабіна
Борис Олексійович Чичибабін народився 1923 року в місті Кременчук Полтавської області. По закінченні Великої Вітчизняної війни вступив на філологічний факультет Харківського університету. Але вже в червні 1946 року був заарештований “за антирадянську агітацію” (п’ять років таборів стали школою його життя). Перші книжки поета побачили світ лише за хрущовської “відлиги”: “Молодість”, “Мороз і сонце” (1963). Згодом вийшло ще дві збірки “Гармонія” (1965), “Пливе “Аврора” (1968). Потім більш як двадцятирічне “мовчання”. Нарешті поета поновлюють у Спілці письменників (уперше прийнято в 1966 році, виключено в 1973-му), з’являються друком поетичні книги “Дзвін” (1989), “Мої шістдесяті” (1990). Писав російською мовою. Жив у Харкові. Лауреат Державної премії СРСР.
(Із 2-ї книги “На нашій, на своїй землі: Антологія різномовної поезії України”)
Борис Чичибабін пройшовши через усі випробування залишився поетом, який відчував своє високе призначення на Землі. Йому довелося змінити багато робіт, щоб вижити працював бухгалтером, але не зрадив почуттю справедливості і людяності у ставленні до інших. Люди також допомагали поету вистояти, а особлива роль належить його учениці, що стала дружиною і зберегла йому життя.
На 3-му Всесоюзному фестивалі авторської пісні (Київ-90) Борис Чичибабін був членом журі, і читав свої вірші зі сцени Палацу “Україна”. Помер поет у грудні 1994 року.
Для бюлетеня відібрав кілька віршів ювіляра.
Петро Картавий
* * *
До гроба страсти не избуду. В края чужие не поеду. Я не был сроду и не буду, каким пристало быть поэту. Не в игрищах литературных, не на пирах, не в дачных рощах - мой дух возращивался в тюрьмах этапных, следственных и прочих.
И все-таки я был поэтом.
Я был одно с народом русским. Я с ним ютился по баракам, леса валил, подсолнух лускал, каналы рыл и правду брякал. На брюхе ползал по-пластунски солдатом части минометной. И в мире не было простушки в меня влюбиться мимолетно.
И все-таки я был поэтом. |
Мне жизнь дарила жар и кашель, а чаще сам я был нешелков, когда давился пшенной кашей или махал пустой кошелкой. Поэты прославляли вольность, а я с неволей не расстанусь, а у меня вылазит волос и пять зубов во рту осталось.
И все-таки я был поэтом. и все-таки я есмь поэт.
Влюбленный в черные деревья да в свет восторгов незаконных, я не внушал к себе доверья издателей и незнакомок. Я был простой конторской крысой, знакомой всем грехам и бедам, водяру дул, с вождями грызся, тишком за девочками бегал. |
И все-таки я был поэтом.
сто тысяч раз я был поэтом,
я был взаправдашним поэтом
И подыхаю как поэт.
* * *
С Украиной в крови я живу на земле Украины,
и хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что ее тополями хранимы,
место есть моему шалашу.
Что мне север с тайгой? Что мне юг с наготою
нагорий?
Помолюсь облакам, чтобы дождик прошел полосой.
Одуванчик мне брат, а еще молочай и цикорий,
сердце радо ромашке простой.
На исходе тропы, в чернокнижье болот проторенной,
древокрылое диво увидеть очам довелось:
богом по лугу плыл окрыленный могучей короной
впопыхах неосознанный лось.
А когда, утомленный, просил: приласкай и порадуй, -
обнимала зарей и к ногам простирала пруды,
и ложилась травой, и дарила блаженной прохладой
от источника Сковороды.
Вся б история наша сложилась мудрей и бескровней,
если б город престольный, лучась красотой и добром,
не на Севере хмуром вздымал золоченые кровли,
а над вольным и щедрым Днепром.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Спадщину Стуса розділили навпіл
(газета «Голос України» від 7 січня 2013 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=277013
Літературний музей Василя Стуса відкрили в Донецьку в обласній науковій бібліотеці імені Крупської. Його основою стали експонати Донбаського історико-літературного музею поета і дисидента. Символічно, що вони розмістилися в одному залі із музеєм Тараса Шевченка. У відкритті закладу взяли участь син поета Дмитро Стус, керівники області, донеччани, які вчилися і працювали разом зі знаменитим земляком, молодь.
Частина експозиції переїхала у Донецьк
Торік «Голос України» першим порушив проблему, з якою зіткнувся Донбаський музей Стуса. Засновник і власник музею Олег Федоров через поважний вік та погіршення здоров’я вже не може сам опікуватися установою. 15 років він утримував музей власним коштом: у Горлівці було виділене приміщення, де облаштовано експозицію, були співробітники, оргкомітет збирав нові матеріали, проводив наукові конференції і зустрічі. Тепер же йдеться про те, щоб справу продовжила держава. Однак перші офіційні відповіді не обнадіювали: Федорову просто запропонували передати зібрані експонати до краєзнавчого музею, але їхня подальша доля була невідома.
Після виходу в газеті публікації у грудні 2011 року радник Президента України, керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Ганна Герман заявила, що Президент підтримав ідею взяти музей на державне фінансування. Після чого обласна влада виділила приміщення в бібліотеці для розміщення експонатів. Втім, таке рішення можна назвати компромісним. Адже бібліотека — не музейний заклад, тому основна частина експонатів, що стосується життя поета та його правозахисної діяльності, залишилася в Горлівці. У тім числі — макет тюремної камери та бараку, в яких відбував покарання Стус. А до Донецька переїхали фотографії, публікації, книжки, картини тощо.
«Радий, що поет нарешті отримав «прописку» в обласному центрі, — не приховує задоволення Олег Федоров. — Тепер тут зібрано все, що стосується його як літератора, а в Горлівці — як жертви тоталітаризму. Вважаю, те, що обласна влада підтримала музей, дасть змогу підняти цю роботу на новий, більш професійний рівень».
Він підкреслив «принадну силу» особистості поета: за час роботи музею на громадських засадах чимало людей надавали безкорисну допомогу. Серед зібраних експонатів — записка дружини Василя Стуса, адресована другові в Донецьку. Це звістка про арешт чоловіка і про те, що треба підготувати до цього батьків поета. Представники української громади в США передали збірку віршів, перекладених англійською, — вона готувалася в рік висунення поета на Нобелівську премію.
Робітників заводу надихає мужність дисидента
Євгенія Шевченко та Любов Храпач розглядають фотографії: Василь Стус серед студентів історико-філологічного факультету Сталінського педінституту. Мої співрозмовниці — однокурсниці поета. «Дивимося на знімки — більшості з наших уже немає в живих. І викладачів нікого не залишилося», — зітхають. «Це історична подія для нашого Донецька, — вважає Євгенія Шевченко. — Важливо, що все — в бібліотеці, тут зручно кожному зайти, подивитися. Хотілося, щоб такий музей був. Скільки Стус тут прожив, скільки пережив».
Історико-літературний музей поета в Горлівці теж змінив прописку: переїхав до приміщення в адміністративній будівлі заводу «Еластомер». «Ми облаштували залу, висадили перед будівлею липову алею, заклали символічний камінь. Є людина, що веде музейну роботу. Все взяли на баланс заводу. І люди цікавляться, цінують музей, це — як святиня. Як люди ходять до церкви, так робітники заходять до музею — заспокоїти душу і відчути себе часткою у творчості цієї великої людини. Це символічно і патріотично», — розповів «Голосу України» головний інженер підприємства Леонід Михайлов.
Представники громадськості на відкритті експозиції казали, що Донецьку таки потрібен повноцінний музей Василя Стуса, який би не просто зберігав спадщину, а вів наукову роботу та популяризував творчість і особистість поета і дисидента. Та поки що такого місця в шахтарській столиці немає. А зала обласної бібліотеки, де розташувалися стенди, вразила не лише фотографіями й картинами, а й холодними батареями.
Довідка
У Сталіно (нині — Донецьк) родина Василя Стуса переїхала з Вінниччини, коли поету було два роки. Закінчив середню школу № 74, вступив до Сталінського педінституту (нині — Донецький національний університет). Після закінчення вузу за спеціальністю «українська мова та література» і служби в армії два роки працював учителем у Горлівці в середній школі № 23. Ще півроку — літредактором газети «Социалистический Донбасс». Після вступу до аспірантури Інституту літератури переїхав до Києва.
Ліна КУЩ.
У Донецьку вшанували Василя Стуса
http://www.day.kiev.ua/uk/news/080113-u-donecku-vshanuvali-75-richchya-vasilya-stusa
газета «День» від 8 січня, 2013
Він письменник-громадянин, - багаторазово повторювали викладачі філологічного факультету, професори, доценти, розповідаючи про Василя Стуса. У вівторок біля філологічного факультету Донецького національного університету, де встановлено барельєф письменника і правозахисника, зібрались професори, представники влади, студенти та громадські активісти, загалом орієнтовно 50 осіб. Василю Стусу мало б виповнитися 75 років. Пам'ять вшанували літературними читаннями та покладанням квітів.
Питання, чи гідно Донеччина вшановує пам'ять письменника, порушується вже давно. Чи достатньо подій відбувається? Якими вони повинні бути? Чи знають про Василя Стуса мешканці Донбасу? На жаль, попри те, що відкрито музей, відбуваються літературні читання та покладання квітів, небагато людей може згадати про те, ким він був, і зацитувати його вірші. Про це говорила і Тамара ЛУК’ЯНЧУК, заступник голови Донецької облдержадміністрації з питань науки, освіти, молоді, сім’ї та спорту, звертаючись до учасників заходу: «Сьогодні ми зібралися вшанувати пам'ять нашого земляка (бо він багато часу провів на Донбасі), Героя України, відомого правозахисника, поета Василя Стуса. Перед тією аудиторією, що тут зібралась, багато говорити про його долю не потрібно. Ми знаємо, що він пережив. Ми пишаємося тим, що він вчився в нашому місті, нашому університеті. Добре, що на факультеті є пам’ятна дошка, що нещодавно відкрився музей Стуса в бібліотеці ім. Крупської. Проте найкращою пам’яттю буде, коли ми пам’ятатимемо про його творчість, його вірші, в яких є багато відповідей на питання, які ми можемо ставити собі сьогодні».
Марія ОЛІЙНИК, заступник голови Конгресу Українських Націоналістів, член Президії Головного Проводу КУН, голова Донецької обласної організації Конгресу, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка вважає, що сьогодні Донеччина гідно вшановує пам'ять поета-громадянина. Згадуючи про обіцяний владою пам’ятник, сквер та наукові конференції, вона говорить про те, що згодом все стане на свої місця. «Вшановувати пам'ять Стуса Донеччина почала набагато раніше. Офіційно це вересень 1990 року, коли відбулася перша науково-практична конференція. За цей час було проведено чотири такі конференції, які відбуваються лише в нашому краї. На превеликий жаль, багато людей про це не знає. До 75-річчя Василя Стуса було відкрито музей, його пам'ять буде вшанована і пам’ятником, рішення про який було прийнято у 2008 році. І буде завершено сквер Василя Стуса при головному корпусі. Також відбудеться п’ята науково-практична конференція, яка дасть нові можливості вивчення творчості поета, яку і на Донеччині, і в Україні достатньо мало знають», - розповідає вона.
Та коли з’явиться пам’ятник та сквер? Скільки ще чекати з 2008 року? Ці питання і досі є відкритими, адже поки не закладено жодного каменя та не посаджено жодного дерева у сквері.
Із громадською активісткою не погоджується викладач історії української літератури кафедри української літератури та фольклористики Донецького національного університету Ольга ПУНІНА. На її думку, сьогодні не варто говорити про ініціативи влади, громадськість має покладатися тільки на себе. Як берегти пам'ять про поета-громадянина, якщо ми самі не є громадянами? «Як на мене, проведених заходів не достатньо. Ні в Донецьку, ані в університеті. Я не скажу, що на це повинні впливати державні установи. Чи були тематичні передачі на регіональному чи загальнонаціональному телебаченні? Ні. Ще одна наша проблема – письменник завжди робиться іконою. Варто спробувати підійти до висвітлення творчості Стуса так, аби і люди знали і любили його. На жаль, за програмою творчість Стуса вивчається одну-дві лекції. По можливості ми пробуємо зі студентами активно впроваджувати театральні постанови за творами Стуса, проводити творчі вечори. Можливо, надалі це будуть театральні постановки або кінематографічні перегляди. Наші студенти люблять проявляти активність саме в такому форматі. Але на жаль, мені здається, в нашому регіоні, для того, щоб отримати результат, творчої молоді не вистачає», - вважає вона.
Катерина Яковленко, Донецьк.
Різдво
Василя Симоненка
На малій батьківщині видатного поета відзначили 78–му річницю від дня його
народження
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2204/219/78453/
Василь НЕЇЖМАК
Позавчора урочистості з цієї нагоди відбулися на Лубенщині: в селі Біївці, де народився майбутній поет, і в Тарандинцях, куди він ходив до школи–десятирічки. Спершу очільники районної влади та представники громадськості відвідали збережену земляками материнську хату в Біївцях, поклали квіти до пам’ятника, а потім у музеї Василя Симоненка Тарандинцівської школи вшанували цьогорічних лауреатів іменної літературної премії. Водночас на малу батьківщину знакового для України митця слова у день його народження прибули гості з Полтави — активісти обласної організації партії «Свобода» та асоціації «Громадянське суспільство». Серед них був і полтавський вчитель–пенсіонер, уродженець Черкащини Микола Колісник, який особисто знав Василя Симоненка.
Познайомилися вони ще тоді, коли старшокласник Микола приніс власні вірші в редакцію газети «Молодь Черкащини». Саме з легкої руки її співробітника, журналіста і поета Василя Симоненка в черкаській «молодіжці» з’явилися два вірші Миколи Колісника. Потім друкувався там регулярно, зі своїм «хрещеним батьком» у поезії зустрічався також неодноразово. Тепер же спогадами про ті незабутні зустрічі поділився в його хаті, на поріг якої ступив уперше. Звісно, що стан цієї більш ніж скромної сільської хатини, яку не відбудовували, а тільки ремонтували, зумовлений об’єктивними причинами. А от відсутність бодай елементарних вказівників, як до неї та до згаданого шкільного «симоненківського» музею доїхати, на трасі Київ—Харків і в «глибині» сільських доріг, зрозуміти важко...
Розстріляні кобзарі оживуть на екрані
(газета “Голос України” від 12 січня 2013 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=277529
На Рівненщині завершено зйомки фільму «Кобзарі» (інші робочі назви — «Поводир», «Квіти мають очі») режисера Олеся Саніна, чия кінокартина «Мамай» номінувалась 2003 року вперше від України на «Оскар».
Сюжет кінострічки будується навколо трагічної події у нашій історії — розстрілу в 1934 році кобзарів та лірників, що зібралися на з’їзд народних співців. Переважно події відбуваються нинішнього часу, а ось його історична частина відображає саме 1926—1935 роки.
В основу сюжету покладено щоденник британського журналіста Джонса, який хотів відкрити світові правду про український голодомор. А ще — історія американського хлопчика Пітера, який разом із батьком наприкінці 1920-х приїхав до України. Тата вбили, і хлопчик опинився сам на сам із долею. Невдовзі він зустрів сліпого бандуриста Івана Кочергу, разом із ним подорожував по Україні, бачив людські радості та болі. А потім американець став єдиним живим свідком подій грудня 1934 року, коли Івана Кочергу, його побратима по духу, разом з іншими кобзарями і лірниками стратили під Харковом — за те, що народні співці виголошували правду про тогочасний режим...
Фільм «Кобзарі», за визначенням Олеся Саніна, — це ніби монолог уже літньої людини, що багато пережила й осмислює сьогоднішній день, згадуючи те, що було колись. Водночас це історія великої жертовності, коли люди, йдучи на смерть, стараються порятувати світ, що мають у серці... Бо навіть без зору вони покликані «бачити» більше та яскравіше від зрячих...»
«Кобзарів» знімали на рівненських теренах (зокрема, це Тараканівський форт у Дубенському та Івано-Долинський базальтовий кар’єр у Костопільському районах), а також у Харкові, Одесі, Швейцарії, Франції, на Американському континенті. Вихід фільму на екрани планується у 2013 році.
Млинів
Рівненської області.
Євген ЦИМБАЛЮК
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт